14 лютого цього року Валерія Бориславовича звільнили. Того дня на сторінці бригади з’явилося таке повідомлення від його імені: “Згідно з рішенням військового командування, я залишаю посаду командира 103 окремої бригади територіальної оборони. І мені не соромно за жоден день, проведений на цій посаді”.
Курко очолював 103-ю ОБр ТрО понад 2 роки. Створював її з нуля. На момент нашої розмови вони воювали на Донбасі. Сьогодні ми можемо її оприлюднити. Тож публікуємо текст у тому вигляді, в якому він був записаний.
– Ваша бригада зараз воює неподалік Лиманського напрямку. Станом на зараз, якою є ситуація на вашій ділянці фронту?
– Мені подобається вислів нашого Головнокомандувача (на той час ним був Валерій Залужний. – О.М.): “Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно”. З тактичної точки зору, де ми, що конкретно тут відбувається, в межах своє компетенції я вам сказати не можу. Але чітко знаю: ту лінію, яку мені накреслили, ті позиції, які я визначив, ми тримаємо і готові виконати завдання за призначенням.
Загалом Генеральний штаб ЗСУ дає вичерпну та реальну картину ситуації, тому зі зведень видно, що ситуація в районі виконання завдань складна, однак контрольована. Ворог хоче закріпитися на Лиманському напрямку і розвивати подальший наступ з метою взяття Слов’янська. Сили та засоби, які присутні в цьому районі, цілком достатні, щоб стримати противника, щоб його наступальний потенціал видихнувся. Ми не допустимо подальшого його просування.
– Ви – професійний військовий з досвідом. Ви не вперше на фронті за час російсько-української війни. За вашими спостереженнями, чи змінився наш ворог?
– Ворог, з яким я воюю ще з 2014 року, не полишає спроб знищити та зрівняти із землею все українське. Вони надалі нищать цивільну інфраструктуру, грубо порушують Міжнародне гуманітарне право і правила ведення війни. Ворог не рахується з жодними правилами і це зовсім не нова тактика – росіяни так робили завжди. Вони не мають ані честі, ані гідності, лише бажання знищувати все під корінь і стирати з лиця землі артилерією та ракетними системами залпового вогню різних видів. Росіяни сконцентрували на Донбасі всі свої найбільші угруповання, щоб взяти в оточення найбільш боєздатні підрозділи Збройних Сил України. Але завдяки героїчним оборонним діям як генералітету, так і кожного солдата, який зараз “заривається в землю”,- у ворога нічого не вийде. Ми є більш маневреними, більш витривалими і знаємо, за що воюємо, бо кожен сантиметр української землі – священний. І ми стоятимемо за нашу землю до кінця.
Кількісний і якісний склад ворога зараз змінився. Навіть у питанні підготовки. Сьогодні залучено набагато більше російських професійних військових. Я не беру до уваги ці незаконні військові формування “лнр, днр” та строковиків. Це все таке… Йдеться про професіоналів. Відчувається, що їх стало значно більше. Навіть у тих же “дуелях” артилерії. Тому все ж не треба недооцінювати ворога. Я такий висновок зробив ще й з ситуації в районі Білогорівки, коли росіяни наполегливо намагалися встановити переправи через Сіверський Донець і форсувати річку. В деяких моментах їм це навіть вдавалося. Але подвиг, який здійснили наші Збройні Сили і втримали ту ділянку, свідчить, що ми приречені на перемогу. Я про це говорив ще у 2014 році. Тут ідеться не про вмотивованість чи про те, хто краще. А про те, що ми на своїй Богом даній землі. У цьому велика різниця між нами та загарбником, який на перше місце ставить матеріальну вигоду. Росіяни, це населення, у моєму сприйнятті є дикими людьми. Не тому, що вони погані чи хороші. Їх не можна з нами порівнювати. Як і вимагати розуміння тих цінностей, які ми сповідуємо. Тому що не варто очікувати від людини того, про що вона нічого не знає. Можна тисячу разів обговорювати меми про пральні машинки. Але якщо людина все життя милася та прала речі в тазику, напевно, у неї пріоритетом буде все ж таки пралка. Я востаннє був в рф у 2013-му після перерви у 20 років. Вона мене не вразила. Це при тому, що я 20 років жив за Радянського Союзу з відповідним ідеологічним вихованням. Вона хіба приголомшила мене своєю убогістю. Я навіть не знаю, за що вони воюють.
– Як за що?! За гроші ж!
– Це нагадує ситуацію, коли шакал вириває шматок м’яса у сильного хижака заради негайної вигоди. Але скільки б не заплатили за кожного вбитого, гроші мають властивість закінчуватися. А далі як?! Статистика показує, що багато хто з них вже не житиме.
Це ж так просто зрозуміти: коли хтось вдирається у твоє житло, ти чиниш опір. Хто б це не був. Навіть якщо кум чи сват! Якщо він насильно відбирає щось твоє, то будь-яка нормальна людина опиратиметься. Ми й здійснюємо спротив 98 днів (ми записуємо інтерв’ю 1 червня 2022 року. – О.М.).
От ви сказали, що я – досвідчений. Та ні! Саме зараз я здобуваю колосальний досвід. У мене все “обнулилося”. Більше того, я реально почав командувати бригадою з 20 січня. І у мене все, як вперше – інші задачі, мотивація, але перспектива одна – тільки перемога!
– Нещодавно ваша бригада зробила офіційне звернення до рідних та близьких військовослужбовців, які перебувають на виконанні завдань. В ній ідеться зокрема і про те, що командування “робить все необхідне для ефективного застосування та збереження життя наших воїнів”. Водночас, ми бачимо, як противник не шкодує своїх солдатів, кидаючи їх на наші позиції і наражаючи на небезпеку, часто залишає поранених на полі бою. Про що це свідчить?
– Солдат – це фундамент і вершина будь-якого війська. Без вмотивованого і забезпеченого солдата, який знає, за що він воює, яка його ціль та завдання, перемога у війні неможлива. Моє завдання, як командира бригади – навчити їх не вмирати, а вбивати за Україну. Звичайно, ми зараз маємо війну, де буде перемагати той, в кого більше вогневих засобів – артилерії, авіації, РСЗВ тощо. Однак там, де стоїть солдат, там його земля. І доки стоїть піхота, доти вона цю землю буде утримувати. Кожне життя військовослужбовця – це відповідальність командира. А в моїй – таких сотні, і я за всіх несу персональну відповідальність перед народом та вищим командуванням. Солдати – це не сірники, щоб їх палити цілими коробками, тому стараємось використовувати свої сили по максимуму і в межах завдань, які ставить перед нами командування, які ми виконуємо і виконуватимемо, бо від нас теж залежить доля цієї війни.
– До речі, яку зброю сьогодні найактивніше використовує противник на вашій ділянці фронту?
– Як я вже казав – це ствольна артилерія, ракетні системи залпового вогню, мінометні системи різних калібрів. Противник використовує також заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси, що є грубим порушенням правил ведення війни. Це все діє в поєднанні з безпілотними літальними апаратами, які коригують вогонь по позиціях. І не лише по них, а й по населених пунктах, де досі проживають цивільні. Однак, за цей час, доки ми тут, всі вже зрозуміли і звикли до бойової обстановки і знають, як виконувати завдання таким чином, щоб не наражати на небезпеку ані себе, ані побратимів.
– Чи використовує ворог більш новітню зброю?
– Здебільшого йдеться про спадщину радянської армії. Однак двигуни на тих же БМП чи БТРах – європейського виробництва. Насправді, росіяни взагалі не чітко усвідомлювали, де знаходиться завод Малишева чи “Южмаш“. Згадайте, що вони перше зробили у тимчасово окупованих районах Донецької та Луганської областей в 2014 році. Їм не були потрібні території, як такі, або ж виробничі потужності. Вони одразу почали вивозити технічну документацію, зразки обладнання, а решту перетворювали на металобрухт, щоб не залишилося і потім не було відвойовано Україною. Але воно буде відвойоване! Немає і не може бути інших варіантів.
– Знаєте, мені військові часто говорять: скільки б не було зброї, її завжди мало, треба ще. Бачила, що вашій бригаді також надходять кулемети, міномети, зенітно-артилерійські комплекси. А чого конкретно вам сьогодні не вистачає?
– Справді, багато чого надходить і зрештою, як для бригади легкої піхоти, ми постійно забезпечуємось новими вогневими засобами, які вже ефективно застосовуються. Боєприпаси ми теж отримуємо в достатній кількості, однак треба розуміти, що західні протитанкові гранатомети є одноразовими, відповідно нам потрібно їх більше, бо якщо чим більше їх, тим більше техніки можна зупинити, чи воювати зі скупченнями піхоти. Крупнокаліберні кулемети теж будуть завжди в нагоді, як і міномети. Однак, слід розуміти, що наша бригада в районі виконання завдань є не одна. Тому головним фактором вдалого і результативного виконання завдань є взаємодія. Наше завдання – це виявлення ворожих сил і доповідь на прийняття рішення про ураження крупнокаліберними вогневими засобами. А з піхотою ми дамо ради і самі. Загалом треба досягнути стратегічного перелому в цій битві, а вона може бути досягнута правильною тактикою застосування та ефективним використанням вогневих засобів. Якщо ворог працює “кількістю стволів артилерії на кілометр фронту“, то нам треба за допомогою засобів розвідки виявити і знищити пункт управління. Лише мудрість, хитрість та хист.
Взагалі я погоджуюсь із тим, що зброї завжди буде мало. Але основним є все ж людський фактор. Якщо людина мотивована, якщо вона – українець, то грізною зброєю в її руках буде і саперна лопатка. Звичайно, я прекрасно розумію, що проти танку пруть тільки танки. Але бажання не вмирати, а вбивати за Україну – на першому місці. Ті, хто найбільше волає про те, що у нас немає того й іншого, шукають причини для виправдання, а не можливості. Я завжди казав: хочеш захистити країну, захисти себе. А тут багато розуму не треба: візьми лопату, вирий окоп, облаштуй позицію для стрільби. Для себе! Якщо так зроблять сотні тисяч – це буде правильно. А решта – допоміжні компоненти солдату для перемоги над ворогом. І артилерія, і авіація, і важкі види озброєння. Це все є та працює. А подивіться, що ми інколи бачимо у ЗМІ. Я проходив це у 2014 році: мовляв, усі голі-босі, додому далеко, якщо не волонтери – ми всі помремо. Ні! Держава працює. Так, можливо щось було неякісне чи застаріле, але логістика і у 2014-2015 роках функціонувала. Можливо, не так, як ми хотіли. Однак держава не сиділа, склавши руки. І зараз не сидить.
Іще одне: я постійно боровся із висловлюваннями на кшталт: “А за що ви стояли у Донецькому аеропорті?”. От якби ми припинили це робити, тоді б усі дізналися. Чому сьогодні у Львові не ставлять питання, завдяки чому там – мирне життя? Напевно тому, що львів’яни воюють у Донецькій області. Можна мати будь-які новітні зразки техніки, вміти нею користуватися, але якщо у солдата не буде бажання і сміливості його застосувати і будь-якою ціною (навіть власного життя) зупинити ворога, це все буде купою металу, який може ще використати противник, якщо усе покинути. А ворог у нас підступний та дикий. От я у свій 51 рік нарешті чітко розумію, що таке орда, про яку мені розказували в школі. Перед нами – нащадки орди. Безпринципні, без роду, племені, честі та совісті, які живуть в уявному світі. У них навіть релігії немає.
– Ленд-ліз суттєво переламає ситуацію на фронті?
– Так, безперечно. А також кількість самих воїнів. Ми маємо справу з противником, чий мобілізаційний ресурс переважає наш. Хоча у нас і триває загальна мобілізація, яка Указом Верховного Головнокомандувача продовжена ще на три місяці. Техніка, яка вже надходить до ЗСУ, вимагає доброї підготовки спеціалістів, які будуть з цими засобами працювати. Ведення такої війни, яку нас змушують вести, вимагає залучення величезної кількості вмотивованих військовослужбовців. Але я впевнений, що всі українці є такими, тож не варто ховатися від війни, коли вона вже прийшла. Тільки весь народ в єдності разом із допомогою цивілізованого світу зможе подолати цього агресора, який тільки і мріє, щоб поневолити і знищити нас.
– Ви вже згадали, що очолили 103-ю окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ в січні 2022-го. Якраз тоді західні партнери постійно говорили про те, що ось-ось може відбутися повномасштабний наступ росії на Україну. Хоча наша влада закликала не сіяти паніку і запевняла: все нормально. Однак мені часто військові говорять про те, що напередодні у них все ж було усвідомлення та відчуття наближення таких жахливих подій. А у вас?
– Дуже просте питання: я це знав ще з 2014 року і навіть раніше. Росія завжди хотіла взяти реванш за розвал Радянського Союзу і відновити свою імперськість. Перейшовши цю межу до прямих дій, анексувавши Крим та розпочавши окупацію української території на Донбасі, сподіватися, що не буде повномасштабної війни – це було б дуже наївно для кожного професійного військового, зокрема і для мене.
Моя бригада була сформована по штату воєнного часу і з самого початку готувалася до будь-якого розвитку ситуації. Як бачимо, не дарма. На жаль, лишилися в цьому високотехнологічному світі країни, які, як мавпа з гранатою, хочуть вирішувати міждержавні стосунки не на фондових біржах, а знищуючи цілі міста і бажаючи упокорити непокірних, як колись це робили монголи, з кого росіяни зараз беруть приклад. І вся російська історія це доводить – вони завжди хотіли поневолити Україну. Тому доки існуватиме росія у її теперішньому вигляді, доти не дасть Україні спокою. Моя особиста ціль – вийти на кордон України, який був встановлений 24 серпня 1991 року. І я впевнений, що її буде досягнуто.
– Сьогодні взяти до рук зброю довелося не тільки таким, як ви, а й цивільним. Зокрема бійцям вашої бригади. Чи складно “з коліс“ навчати воювати? Як ви їх мотивуєте? Адже люди різні, рівень підготовки також, а умови – бойові.
– З моменту свого призначення у мене був чітко виписаний план, як зробити львівську бригаду кращою. Але все із зрозумілої причини пішло не за планом, з іншими задачами та реальністю.
Найкраща мотивація – це правда. З самого мого призначення я доводив всім командирам та бійцям, що ми воюватимемо. Я про це наголошував з самого початку. І був правий, тому що Закон України “Про основи національного спротиву” дозволяв і дозволяє застосування Сил територіальної оборони в інших областях. Командування бригади забезпечувало всі умови для навчання та для удосконалення бойових навичок безпосередньо в районі виконання завдань. Сили територіальної оборони ЗСУ тим і цікаві, що складаються з громадян, які і прийшли після 24 лютого самотужки та добровільно, а отже надзвичайно мотивовані. Якщо людина чітко розуміє, за що вона воює, то з нею максимально легко служити. Звичайно, адаптація в бойових умовах проходила для кожного непросто. Однак до всього звикається, і сьогодні кожен військовослужбовець (чоловік чи жінка) з честю захищає Батьківщину. Але загалом зараз я на перше місце ставлю не стільки мотивацію, скільки бажання кожного з них виконувати цей свій обов’язок. Я не належу до тієї категорії людей, які говорять: Все погано, зрада, все пропало! Ні. Я чітко знаю, що я кажу, і що я роблю. Мені та моїм нащадкам не буде соромно ні за один день, починаючи з 24 лютого, навіть якщо я робив помилки. Я чітко знаю, що повернуся до Львова. Це моє рідне місто, в якому мені жити. Я дорожу репутацією і своєю, і своєї бригади і нашої Львівщини.
– Описуючи події початку війни росії проти України вісім років тому, в одному з інтерв’ю ви сказали: “Коли я потрапив у Піски, перше, що подумав: я бачив це тільки в кіно. Усе згоріле і тільки димоходи – залишки від тих будинків, де жили люди”. Що зараз ви перше подумали, коли опинилися на передовій?
– Скажу вам, що зараз точно вже не кіно. Це дуже неприємна реальність. За вісім років багато чого змінилося у свідомості. Я чітко розумію, що таке війна, що таке люди на війні… Як каже дуже поважна для мене особа: “Війна – це дуже важка робота, де перемагає той, хто краще її виконує”. А за свою країну вартує боротися до останнього подиху. Я не прибічник смерті. Я за те, щоб вбивати, перемагати і жити! У мене є заради кого жити. Я хочу дочекатися онуків. Побачити ту країну, яку малюють на прекрасних картинах.
Знаєте, для мене Маріуполь та “Азовсталь” стали особистою трагедією. За вісім років я там був не раз. Завжди пишався, коли проїжджав Монумент Куїнджі, згадуючи його картину “Місячна ніч на Дніпрі”. Я бачив її оригінал, думаючи, як можна фарбами так відобразити і передати красу… Скажу так: повернення та відновлення Маріуполя – це справа честі. Ми на побутовому рівні часто говоримо: простіше зруйнувати старе й побудувати нове, аніж перебудовувати. От у нас є шанс позбутися радянщини. До речі, тут ворог власними силами завершив декомунізацію. У нас з’являється можливість відбудуватися по-новому на спустошеній землі, залучаючи інвестиції. Я в це вірю.
– Ми інколи говоримо про те, що, можливо, ця війна була потрібна для того, щоб позбутися старого, щоб кожен усвідомив, ким і де він є…
– Сто відсотків! Я про це говорив ще у 2014 році. А три місяці тому провів таку аналогію: 30 років наша держава була “вагітна” незалежністю, а після 24 лютого почалося її народження – тяжке, важке і криваве.
– Що особисто вам дає сили воювати, командувати бійцями у такій складній ситуації?
– Цікаве питання. Я його щодня собі ставлю… Відповідь проста: інших варіантів немає! 24 години на добу я не думаю ні про що, окрім виконання завдання та окрім своєї бригади. І це не якийсь ура-патріотизм, а реалії. Звичайно, я хотів би мати альтернативу, але вона відсутня. Мені б хотілося думати про те, який сьогодні, наприклад, гарний схід сонця. Але мене він зараз не радує, тому що думки зайняті зовсім іншим.
– Як думаєте, за рахунок чого ми переможемо?
– Ми вже перемогли! Ми їм дали такого ляпаса! От зараз усі проводять аналогію з Другою світовою війною. Збігів, справді, багато. Але ніхто з європейських держав не протримався стільки часу, як ми зараз. Ні Франція із найпотужнішою армією, ні Польща, яка реально чинила опір, але була зраджена. Тому я ніколи ні від кого нічого не чекаю. Ні про що не прошу. Я не відмовляюся, але не проситиму. Не тому що я такий затятий та гоноровий. А через те, що знаю: ми самі – господарі свого життя.
– А чи може росія відступити чи “заморозити” конфлікт для продовження нарощування сил, щоб згодом знову напасти?
– Війна з росією – це як боротьба з раковою пухлиною – занадто сильно вона вп’ялася в нашу державу. Тільки тривале протистояння, лікування та реабілітація можуть врятувати Україну, як пацієнта. Треба цю пухлину видалити операційним шляхом, тому що метастази вже почали поширюватися організмом. Не хочу переходити в такі медичні аналогії, але агресор вже окупував значну частину України і не зупиниться на досягнутому. Ми теж знаємо, що окупант не хоче вести переговорів і його словам немає віри. Тому що не можна вірити тим, хто вчиняє велику кількість злочинів проти людяності, цивільних, жінок, дітей. Ми не можемо вірити тим, хто їх ґвалтує. Це все дуже страшні факти, і ми не маємо права з цим миритися. Ми повинні знищити ворога і очистити нашу землю від цієї погані. Тільки таким чином ми матимемо здорове і щасливе майбутнє, стабільну економіку та розвиток.
Однак ця війна – це не справа одного дня. Вона забирає на той світ найкращих синів та дочок України та забере ще багато, але це все задля того, щоб Україна, як держава, зберегла свою незалежність. Зараз весь цивілізований світ за нас і правда на нашому боці, тому ми просто зобов’язані перемогти. Якщо ми цього не зробимо, то ворог завтра буде “біля воріт” інших країн.
– То росія нам спокою не дасть, як ви і сказали на початку нашої розмови.
– На жаль, ми не обирали цього сусіда, але думаю, що спокій наступить після того, як росія понесе покарання та відповідальність за вчинене. Після того, як росіяни відчують на собі, що таке сповна виплатити репарації за всі збитки, яких зазнала наша національна економіка. Коли перед судом постануть ті, хто затіяв і підтримує надалі цю війну. Є, звичайно, ймовірність, що росіяни захочуть взяти реванш, тому Україні не треба втрачати пильності навіть після перемоги.
– У Фейсбуці на сторінці вашої бригади є така рубрика “Лист додому”, де військові на відео розказують про війну, про себе та передають вітання рідним. Якби ми зараз з вами записували такий “лист”, щоб ви сказали?
– Ця рубрика “Лист додому” мала чітке підґрунтя, навіщо вона взагалі з’явилася. Тому що ті, хто за сотні кілометрів від нас, не усвідомлюють, що тут відбувається. Але мають це розуміти.
-Ви запитуєте, що б я сказав? У мене все дуже просто: “Однозначно все буде добре! Все буде Україна!”. Я маю в житті досягнення, якими дуже пишаюся. Одне з них – моя сім’я: дружина, діти і батьки, які, слава Богу, живі. Коли вони мені телефонують, ставлять питання, які інколи мене дратують. Але я роблю такий висновок: Це добре, що вони цього всього не знають. Тому ми тут! Щоб звичайні люди могли ставити такі запитання. Якщо вони на Львівщині не відчувають війни, значить, ми свою роботу більш-менш добре виконуємо.
– Ви прекрасно виконуєте свою роботу, за що ми вам усі дякуємо. Щиро!
– А я щиро без воєнного контексту намагався відповісти на ваші запитання. Людям часто не цікаво, де наші позиції, чим ми озброєні чи ще щось. Вони хочуть миру на нашій землі, і щоб усі повернулися живими. Але це війна… Без втрат, без смертей обійтися неможливо. Я хочу, щоб кожен усвідомив: навіть якщо відбудеться найстрашніше і доведеться втратити найближчу людину, яку ніхто ніколи не поверне, потрібно знати – своє життя військовий віддає з думками і словами про маму, дружину, дитину і Україну. З того наша країна і складається – з людей. Їх треба берегти! Наші Збройні Сили – це той фундамент, на якому ще довго буде стояти наша держава. І чим сильнішими вони будуть, чим технологічнішими стануть – від того залежатиме й те, чи росія дасть нам спокій. Ми вже показати феноменальну хоробрість і стійкість наших воїнів. Справді, повторюся, багато загинуло від рук та снарядів окупантів, і ми не можемо дозволити собі, щоб ці жертви були марними. Вічна пам’ять полеглим та вічна слава живим. Слава Україні!