Мій чоловік Микола пішов добровольцем на війну з Росією у серпні 222 року. Воював героїчно і чесно, був один поранений, один раз контужений. Його нагородили медаллю “За військову службу України».
Але отримати він її не встиг. У бою під Бахмутом був важко поранений і потрапив у полон.
Писала в його частину багато разів. Командири відповідали, що Микола пропав. А один раз написали, що він дезертирував.
Але Микола виявився живий!
Про це я дізналася не від працівників ТЦК і СЗ, а від моєї рідної сестри у росії, котру я попросила знайти Миколу у російської катiвнi.
Іншого виходу у мене просто не було. Серце говорило, що Микола живий, а в ТЦК списків загиблих, зниклих безвісти або перебуваючих у полоні, ніколи не було і немає зараз.
Сестрі навіть вдалося зустрітися з Миколою. І він розповів, що їм кажуть, що Україна вимагає полонених міняти всіх на всіх відразу. Але українців у полоні, кажуть росіяни, в рази більше, ніж їхніх в Україні.
Миколі росіяні ампутували ліву стопу через поранення.
Списків російських полонених Україна не повідомляє, тому росіяни не навіть не починають домовлятися про обмін.
Пане президенте, тільки у нашому невеликому місті, таких як я начебто вдів, а насправді нi, шістнадцять.
Так як статус наших чоловіків не встановлено, нам не дають виплати. З працею зовсім погано. Харчуємося разом з двома дітьми в основному запасами з городу. Добре, допомагають батьки мої і Миколи.
Пане Президенте, дуже просимо вас повернути назад в сім’ї наших годувальників.
Ганна
Таких листів надходить до офіса президента України навіть не десятки, а сотні.
Конкретно на цей лист офіс президента відповів, що Миколи у списках військовослужбовців ЗСУ, які потрапили в російський полон, немає.
Чоловоiк Ганни живий, але його начебто для України і немає. Тобто, Українська держава, по суті, зовсім забула про своїх захисників, які потрапили в полон.
Немає сенсу говорити, як такий стан впливає на тих, кого мобілізують до ЗСУ. Тому така гігантська кількість ухилянтiв в Україні. І воювати з російським агресором нікому.