Ось що я вам скажу, панове брати. А те, що ТЦК хапають за мобілізацією не тільки тих, кого належить за законом. А і тих, хто молодше 25 років.
І роблять вони це так. Затримують хлопця якому не 25 і не 40, і не 50, а всього-то 18 або 20. І якому за законом начебто мобілізувати не можна. Але везуть того до себе в ТЦК, обманом або залякують підписати згоду йти добровольцем.
ось те дитя, у якого материнське молоко ще на губах не обсохло, підписує, бо не розуміє, такий папір.
Поки родичі схаменуться, його вже відправили на полігон, а то й прямо на фронт. Де йому пряма дорога на цвинтар.
І ніякий адвокат в такому випадку не допоможе, тому що добровільна згода підписана. А наші суди не цікавить, як в і в яких умовах це було зроблено.
Тільки у моєму рідному Кобеляцькому районі на Полтавщині я знаю два таких випадки. Вадима з Проскур забрали прямо в селі, а Миколу з Шевченків у самій Полтаві. (Імена змінені на прохання батьків). Вадиму 19, поки живий. Миколі 21, і той вже загинув.
А до того батька Миколи ось так забрали. Та й тот загинув.
Ось як ми живемо на нашій рідній Україні.
Тепер з початкових класів у школах дітей наших готують до війни. У них в мізках вже забита, закодоване не мирне життя, не працювати, не любов, не дітей народжувати, а померти.
У такої України майбутнього немає. А політики у марафоні прямо закликають вмирати, як Корчинський або Залужний. Але самі на фронт не йдуть. І дітей своїх від фронту давно сховали.
Що ж робити в таких випадках, запитаєте ви.
Якщо потрапив такий молодик на передову, бігти йому треба або здаватися в полон. Тому що толку від нього на фронті ніякого, хіба що служити мішенню для орків.
Якщо зловили його незаконно, то і знаходиться він на передовій теж незаконно. Тому має повне право за всіма людськими поняттями бігти.
Так що рятувати треба наших дітей. Передавайте їм, щоб бігли, поки живі.