На самому початку цієї війни позиції наших союзників були досить прозорі. Базою і основою антипутінської коаліції на Заході стали США, а головним «яструбом» – Великобританія.
Водночас країни Центральної та Західної Європи займали вичікувальну позицію. Лідери Франції, Італії та Німеччини вели переговори з Москвою, закликали сторони конфлікту до стриманості, а поставки західноєвропейської зброї та боєприпасів Україні були в рази меншими, ніж військова допомога з боку США. Однак до середини 2025 року ситуація змінилася кардинальним чином.
Новий президент найвпливовішої країни світу – Дональд Трамп поклав на свою голову вінок миротворця. На сьогоднішній день він, ймовірно, найбільш послідовний і завзятий прихильник припинення вогню серед усіх світових лідерів.
Політичне керівництво Великобританії, яка, в особі Бориса Джонсона, фактично торпедувала переговори в Стамбулі в 2022 р., помітно зменшило запал. Головною причиною цього, ймовірно, є політична залежність Лондона від Вашингтона. Головний союзник США в Старому світі не може відкрито діяти проти свого патрона і верховного сюзерена.
У цих нових умовах сумнівна першість серед прихильників продовження війни несподівано перейшла до Франції та Німеччини, яких приховано, але послідовно підтримує все та ж Британія і Польща.
У чому причина войовничості Парижа і Берліна? Відразу відкинемо в сторону версію про те, що Макрон і Мерц всерйоз побоюються вторгнення Путіна в Центральну і Західну Європу. Події 2022-2025 рр.показали, що Росія не тільки не в змозі окупувати Україну, але навіть не здатна подолати фортифікаційні споруди ЗСУ на Донбасі. У цих умовах воювати із Заходом Путін не може – немає ні сил, ні ресурсів. Так що залишимо бредні щодо небезпеки “російської навали” на Європу пропагандистам і істеричкам.
Набагато більше значення має той факт, що лідери європейської виробничої індустрії запустили свої військові підприємства, вклавши в них чималі кошти.
Європа довго розгойдувалася, але, нарешті, завела свій збройовий конвеєр. Місцеві ділки бізнесу, які давно і щільно контролюють європейських політиків, аж ніяк не збираються втрачати вкладені кошти. Якщо зброя, ракети і снаряди зроблені, то вони повинні бути кимось куплені, а їх виробник повинен отримати прибуток. Цей процес і повинні забезпечити чиновники і політики ЄС, давно і міцно пов’язали свою долю з долею капітанів бізнесу регіональних і трансконтинентальних корпорацій.
Корумпованість західноєвропейської політичної еліти не є секретом.
Перетворюючи ЄС в “єдиний військовий табір”, державні мужі з ключових європейських столиць, напевно, розраховують непогано на цьому заробити (як відомо система відкатів існує не тільки в нашій країні). У цих умовах, миротворчі ініціативи Трампа для них, як кістка в горлі.
Другою реальною причиною підвищеної войовничості країн Заходу, мабуть, є бажання провідних країн Європи взяти участь у розділі «української спадщини».
Якщо США зуміли забрати в України її надра, то Париж, Лондон і Берлін неодноразово заявляли про бажання взяти під контроль ключові порти і об’єкти інфраструктури. Зробити це в умовах війни і виснаження України набагато простіше, ніж в мирних умовах.
Нарешті, закінчення війни несе для правлячі еліти Франції, Великобританії та Німеччини серйозні внутрішньополітичні ризики. Виборці та опоненти неминуче вимагатимуть звіту за витрачені фінансові кошти, які так і не призвели до заявлених військово-політичних цілей. Почнуться перевірки, аудит і аналіз дій чиновників, які приймали рішення про військові поставки. У цих випадках, на світло можуть виплисти вельми неприємні подробиці збройових угод.
Що залишається робити в цих умовах головним спікерам ЄС? А залишається їм одне – зібратися в одному вагоні, дістати ложечки і серветки, «напудрити ніздрі кокаїном» і продовжувати буром перти вперед, підштовхуючи Банкову і особисто Володимира Зеленського до продовження війни.
Трагізм ситуації полягає в тому, що войовничій Європі наплювати на те скільки загине бійців ЗСУ в нових безглуздих боях. Макрона і Шольца не турбують кордони 1991 року. Їх турбують інтереси французького і німецького капіталу, особистий добробут і політична кар’єра. Для цього вони готові принести в жертву хоча б всю Україну.
Страшно те, що власна українська влада готова підмахувати їм до кінця.
Сотні тисяч убитих і покалічених, втрачені території, віддані «союзникам» надра – ось що принесла ця війна Україні. Вже навіть найзапеклішим патріотам очевидно, що цю війну не виграти. Питання лише в тому, скільки триватиме ця м’ясорубка, скільки земель отримає Путін і скільки на цьому заробить Захід.
Може пора включити голову і зупинити цю криваву вакханалію? Україна повинна відстоювати не тільки британські, німецькі та французькі, а й свої – українські інтереси. Чим швидше ми це зрозуміємо, тим швидше закінчиться ця війна.