Ізраїль наніс точкові, але влучні удари по Ірану – по всіх ядерних об’єктах та по фахівцях з генералами, які у ядерній програмі були задіяні. Тегеран поки відповів лише занадто добре відомими нам “Шахедами”. Проте є дуже мала ймовірність, що аятола, чия влада захиталася після розпаду “мережі спротиву” з проіранських проксі, “проковтне” ці вкрай болісні удари. Певно, після того, як дрони у декілька хвиль демаскують ізраїльські, йорданські та американські райони зосередження ППО, почнеться основна ракетна атака іранців.
Звісно, навряд втрати для іранської ядерної програми від ізраїльських ударів були критичні, адже вони знаходяться глибоко під землею (за повідомленнями – на глибині до 800 метрів). Тому ця атака є більше політичним актом, щоб показати, що Іран слабкий і повинен піти на “ядерну угоду” з Трампом.
Своєю чергою, Іран дійсно зараз у слабкій позиції, проте на “удар помсти” цілком здатен. Тим паче, що втратити одразу очільника ВКС КВІР та головних вчених-ядерників це дійсно “боляче” для режиму. Але одночасно – це послаблює вплив КВІР, що є гарною новиною для помірної групи у владі, яка зосередилася довкола президента.
Бонусом для нас є те, що ліквідований Хаджизаде був головним перемовником та лобістом альянсу з Кремлем у Тегерані. Це може послабити російсько-іранські зв’язки. Особливо, якщо РФ, всупереч підписаній союзній угоді, нічим Ірану не допоможе (а якщо допоможе, то розлютить Трампа). Але, все ж, для нас головна погана новина у тому, що ціни на нафту пішли в гору. Це чисто спекулятивно (адже видобуток зростає у світі), але певний час вони протримаються на “топах”.
Втім, ані Іран, ані Ізраїль не мають достатньо ресурсів для тривалої дистанційної “війни міст” – ракетами, дронами.
Тому є дуже висока ймовірність, що ми отримаємо щось на зразок швидкої демонстративної індійсько-пакистанської війни, а не затяжну ірано-іракську “м’ясорубку”.
Цей термін – “війна міст” – з’явився саме в результаті ірано-іракського протистояння у 1980-х. І цей досвід є важливим не лише для Ізраїлю та сучасного Ірану, але також для України та РФ. Адже наша війна теж перейшла у фазу “війни міст”.
Сценарій восьмирічної ірано-іракської війни – це провал “бліцкригу” Саддама, провал контрнаступу аятоли (тричі) та кволий “контрконтрнаступ” Іраку (двічі), що, після “війни міст” та “війни танкерів” все ж призвело до останньої атаки іранців та знесилення обох сторін, і, врешті, миру.
Втім, для Ірану це була перемога. Адже він, все ж, відвоював як власні кордони, так і втримав власну незалежність. Іранська армія навіть увійшла на територію Іраку. Ще слабкий тоді режим аятоли втримався й мобілізувався. Хоча для нас це, радше, погана “новина”, бо Тегеран зараз союзник Кремля.
Звісно, історичні паралелі не є повним ототожненням – завжди є своя специфіка та відмінності. Так, Україна може себе ототожнювати на різних етапах війни то з Іраном, то з Іраком навіть в рамках однієї цієї війни. Проте стан справ на фронті та у тилу просто примушує нас краще розібратися у тій давній війні та, зокрема, у тому, як в результаті іранцям вдалося вийти на власні кордони, а Саддаму Хусейну… дійти до інших війн та страти.
Власне, все почалося зі зміни влади. В обох країнах.
У Ірані у 1979 році сталася Ісламська революція, яка перетворила найбільш світську та вільну країну Близького Сходу (а заодно й найбільш корумповану, з найбільшим розшаруванням суспільства на бідних та багатих олігархів) на консервативний диктаторський режим, метою якого став “експорт революції” до всіх сусідів, де проживало багато мусульман-шиїтів.
Супроводжувалося це не лише зміною влади, але й відмовою платити по боргах, націоналізацією майна західних компаній та терактами по всьому Близькому Сходу, щоб створити там дружні режими на хвилі протестів. Для України тут паралелей наче немає, але є для кремлівської пропаганди, яка обидва майдани в Україні сприймала саме через призму “експорту” – тобто загрози для самого російського правлячого режиму. Так само, як цю загрозу у Іраку тоді сприймав Саддам Хусейн та партія Баас.
Попри те, що тема майдану та антимайдану для самої України станом на 2022 рік вже дещо втратила “свіжість” та актуальність, а до влади прийшов президент Зеленський як компромісний для більшості населення політик, бо, власне, більшість населення втомилася від постійного внутрішнього конфлікту (не оцінюємо добре це чи погано – просто констатуємо електоральні настрої), для Кремля оця загроза “експорту кольорових революцій”, як вони кажуть, досі є потужною та екзистенційною загрозою.
Для Кремля й особисто Путіна є й ще одна паралель з Іраком. Коли у Ірані владу захоплювали революціонери, у Іраку старого (буквально – за віком) президента аль-Бакра змінив його заступник Саддам Хусейн.
Це дуже нагадує те, як сам Путін отримав владу.
Тоді Хусейн одразу розпочав “наводити лад” у країні через обмеження автономії курдів та шиїтів (Ірак має більшість населення шиїтів, але правляча верхівка там була сунітська, що є місцевою специфікою). Так само як Путін одразу ж почав “вмиротворювати” Чечню та ліквідувати її автономію.
Хусейн, як і Путін, одразу ж проявив свій експансіоністський нахил. Тільки перший розпочав війну з Іраном одразу – вже 1980 року, а другий, після спроби захопити Керченську протоку (конфлікт довкола коси Тузла), схопив облизня та зрозумів, що потрібно ще підготуватися. І готувався довго, спочатку просуваючи свої інтереси гібридно. Війна для Путіна була “планом Б”, якщо не вдасться загарбати Україну так само, як Білорусь. Будемо сподіватися, що й закінчить Путін як Хусейн. Трибунал у Європі вже, до речі, створено.
Дещо спільне з російсько-українською війною є й у сприйнятті ситуації народами обох країн. Так, для іранців, які були стороною, що захищається від ворожої навали, це була “Священна оборона”, а для іракців – “Кадісія Саддама”. Під час битви при Кадісії далекого 636 року араби захопили вперше Іран та ісламізували його. Саддам показував своє вторгнення як спробу приборкання шиїтів (слово “шиїт” можна перекласти як “протестант” або “представник (окремої) партії”). А приводом стало те, що у іранській провінції Хузестан переважна більшість населення були етнічними арабами та ще й сунітами.
Сам цей Хузестан дуже нагадує Донбас, бо був найбільш розвиненим промисловим регіоном Ірану, де було зосереджено найбільше нафти та газу, був вихід у море.
Власне, за нафту й території та війна й почалася, а всі ці історичні алюзії були лише приводом. Так само, як і зараз з російською навалою.
Безпосередньо війна почалася з раптового нападу іракців на Іран. Завдяки раптовості та роз’єднаності іранців, які після революції продовжували конфліктувати, іракська армія змогла пройти на 80 кілометрів углиб сусідньої країни. Але спільний ворог об’єднав іранців та утвердив новий режим у найбільш радикальній формі. Проте “бліцкриг” Хусейна провалився. Адже ті самі араби Хузестану не лише не підтримали у своїй більшості загарбників, але й чинили запеклий опір. Так само, як і значна частка курдів та белуджів до речі, хоча цей сепаратизм в обох країнах – це окрема складна тема.
Отже, на кінець першого року війни Хусейн не досяг своїх максималістських цілей – загарбати сусідній промисловий регіон та змінити владу у Ірані на лояльну. Але від війни не відмовився. Втім, він втратив свою армію мирного часу, чим скористалися іранці й організували дещо хаотичний, але досить ефективний контрнаступ, який дозволив повернути значні території.
Проте сил на те, щоб повністю вирівняти кордон не вистачило. Адже тоді Іран був в ізоляції, а Ірак отримував зброю та гроші як від Заходу, так і від країн соцтабору. Причому США та Британія постачали зброю спочатку обом сторонам. На другий рік війни, попри подальші спроби іракців “контрконтратакувати”, мав дуже незначні зміни на тлі великих втрат у техніці та людях.
Через ізоляцію іранці налагодили тоді співпрацю, наприклад, з такою ж ізольованою КНДР, яка поставляла зброю та інструкторів. Зокрема, саме там з’явилися вперше ті ж САУ “Коксан”, які РФ отримала нещодавно від північнокорейців.
Згодом те, що фронт став, призвело до “війни міст”, яка мала декілька хвиль.
Вперше до тактики цілеспрямованих масованих ударів по цивільному населенню 1984 року вдався Хусейн. Це була чергова спроба реалізувати сумнозвісну “доктрину Дуе” ще часів Першої світової війни, відповідно до якої у війні можна перемогти просто завдаючи масові бомбардування. Типу, тоді населення саме запросить уряд про капітуляцію.
Це жодного разу у історії так не спрацювало, але кожен диктатор до цього вдається, коли справи “на землі” йдуть погано. Так само, як Путін 2023 року, коли стало зрозуміло що захоплення Соледару не призведе до перемоги у війні, почав практикувати масовані удари по українцях.
Проте в ірано-іракській війні обидва режими були диктаторські, що дуже відрізняє її від наших сучасних справ – адже Україна утримується від симетричного терору проти російських цивільних, щоб не втратити західну допомогу.
Після такого масового терору від Хусейна відвернулася світова спільнота, перестала надавати зброю та гроші. Через відчай, що жодний наступ не дає перемоги, він навіть вдався до застосування гірчичного газу та зарину, що остаточно загнало його у світову ізоляцію.
Іранці теж охоче “запозичили” його тактику й почали масово й невибірково бомбардувати іракські міста всім, що було під рукою – авіабомби, ракети, далекобійні гаубиці тощо. Іран вже перебував у ізоляції з революції 1979 року і йому не було чого втрачати. Зате була власна нафта.
На відміну від українців, чий супротив цілком залежить від допомоги демократичних країн.
Це наочний історичний урок, що бути “хорошим” не лише морально правильно, але й вигідніше, ніж бути “поганим” та ізольованим.
Натомість Путін цілком іде шляхом Хусейна, хоча й зберігає ще деякі “червоні лінії”.
До зарину справа не дійшла, але РФ вже застосовує гранати зі сльозогінним газом та іншими сумішами, які не смертельні у звичайних обставинах, але в умовах окопів та бліндажів через концентрацію стають летальними. Плюс постійні погрози неконвенційною “ядеркою”. Поки Кремль не перейшов ці останні “червоні лінії”. Бо, певно, Путін боїться піти шляхом Саддама – до петлі. Але терор проти цивільного населення цей маніакальний любитель історії у “війни міст” охоче перейняв.
Звісно, Саддам не залишився один. Зі зброєю на допомогу прийшов Радянський союз та згадана КНДР. І війна продовжилася ще на кілька років. Але це була не так “допомога”, як купівля зброї в умовах санкцій – часто у борг. Так само, як зараз РФ купує все у тій же КНДР, Китаї та самому Ірані.
Наприкінці 1980-х все стало настільки погано з економікою Іраку, що вже іранці накопичили сили й пішли у “рішучий наступ” з метою захопити головний іракський порт Басру та залишити Багдад без нафтодоларів. План не вдався, бо сил теж забракло, проте свої довоєннні кордони повернути вдалося. Хоча й дуже великою ціною.
До речі, йшли у атаку вони майже без танків, бо їх масово винищували різні ПТУРи та міни.
Вже тоді заговорили, що “танки – це атавізм”. Так само, як і у російсько-українській війні.
Але іншого ефективного засобу для прориву фронту людство не знає. Питання лише у технологіях захисту та прикриття самого танку.
У давно ізольованих іранців танків було ще менше, ніж у Хусейна, а самі вони були застарілі. Як і авіація. Тому вони робили ставку на “м’ясні штурми” з моблізованих. У тому числі підлітків. Тут варто додати, що за населенням Іран переважав Ірак (13 проти 39 мільйонів у 1979 році), але Ірак, завдяки закордонній підтримці, мав більш технологічну та сучасну зброю. Тут паралелі між РФ та Україною вже дещо зворотні.
Втім, станом на 1988 рік війна завершилася знесиленням обох сторін та шаленими економічними ($350 мільярдів) та людськими втратами. Іран втратив, за різними оцінками, до півмільйона вбитими та 1,3 мільйона пораненими, а ще 45 тисяч іранців потрапили у полон. Такі шалені втрати були наслідком “м’ясних штурмів”. Ірак втратив до 200 тисяч вбитими, більше 500 тисяч пораненими та близько 70 тисяч полоненими.
Мирні перемовини йшли декілька років. А загострення на кордоні утворювалися постійно. Врешті-решт, через вкрай важку економічну ситуацію, Хусейн вирішив знов напасти на сусіда – цього разу на Кувейт, якого оголосив “провінцією Іраку”. Бо дуже хотів отримати все ту ж нафту та все ж здобути хоч якусь перемогу. Але й тут програв.
Це дуже гарний приклад того, що автократії не можуть відмовитися від війни, адже лише так вони можуть мобілізувати населення проти зовнішнього ворога.
А інакше, під тиском внутрішніх проблем, можуть втратити владу. Саме тому немає жодних сумнівів, що в разі перемир’я на умовах Кремля він піде далі – туди, де, як він думатиме, він не отримає по зубах. Не дарма вже йдуть розмови у Німеччині про те, що Путін хоче “протестувати” 5 статтю НАТО, відправивши до Естонії “зелених чоловічків”.
У історії цієї війни є як паралелі, так і відмінності для України. Проте головний урок нам все ж від іранців – що попри будь-які атаки ворога, встояти можна. Якщо об’єднатися. Якщо триматися стільки, скільки треба. Триматися попри все (зараз мова про тил – військові й самі знають що їм краще) і робити все задля відновлення власних потужностей. Ми вже це робимо і збільшуємо власні можливості – доведено ЧФ РФ та їхньою стратавіацією.
Для Кремля ж урок такий – якщо ти програв “бліцкриг”, то повинен зупинитися та “зафіксувати збитки”, поки не пізно. Бо в разі продовження агресії ти обов’язково програєш, а твоя країна розвалиться. Раніше або пізніше – але все так і буде з кожним агресором. Доведено не лише Іраком, який тільки починає себе знов “збирати” до купи, але й тим же СРСР та його війною в Афганістані. Іран, натомість, “плодив” купу проксі, але до територіальних захоплень ніколи на вдавався, пам’ятаючи уроки тієї війни.
Для сучасного Ірану та Ізраїлю теж є урок. Він у тому, що не варто починати велику війну, коли в тебе немає на неї ресурсів. Обидві сторони їх зараз не мають і тому всі ці демонстративні удари – це, скоріше, елемент жорсткої дипломатії, ніж “анонс” реально великої війни на Близькому Сході. Одними лише ракетами Іран не здолати. Але й Іран не дотягнеться до Ізраїлю чи США. Що робить ситуацію патовою. Чи варто у цій ситуації, яка не має військового вирішення, повертатися до “війни міст”? Відповідь скоро побачимо.