Вже понад 30 років церква МП в Україні є провідником російської ідеології та здійснює вплив на населення України. Тож колаборантська хвиля, яка є на сході й частково на півдні України, є результатом її діяльності та виховання. Однак, на мою думку, сьогодні покарання окремих осіб не призведе до якогось очищувального ефекту.
Вважаю, що УПЦ МП давно повинна надати суспільству чітку відповідь на питання, чи вона дала оцінку ідеології “руського міра”. Адже останні роки ця церква нав’язувала цю ідеологію в Україні. Також церква повинна чітко визначити, як вона трактує голодомор в Україні. Чи саме так, як колись сказав її очільник Митрополит Онуфрій: “Катюзі по заслузі” (в тому сенсі, що це було покарання українців за їх гріхи)? Або ж УПЦ МП все ж трактують це як акцію більшовицької влади на знищення населення України?
УПЦ МП давно повинна надати суспільству чітку відповідь на питання, чи вона дала оцінку ідеології “руського міра”. Адже останні роки ця церква нав’язувала цю ідеологію в Україні
Також питання: чому вони не дають відповідь, хто розпочав війну? Але відповідь цинічна: тому що в трактуванні УПЦ МП Україна та Росія — це одна держава, “Святая Русь”, а війна трактується як “братовбивча”. Чи досі такі заяви актуальні в цій церкві? Адже вони з 2014-го року не були спростовані, а лише підтверджувались, зокрема, непоодинокими фактами відмов священників УПЦ МП ховати українських воїнів АТО та ООС.
Загалом таких питань надзвичайно багато. І поки суспільством не отримані відповіді, доти ми можемо говорити про системну роботу цієї церкви проти української держави.
Тож такі поодинокі акції, як перевірки СБУ у Лаврі, обшуки у Митрополитів чи справи Генпрокуратури проти отців-колаборантів, не розв’яжуть цю проблему. Це лікування наслідків хвороби. Проблема ж набагато глибша й полягає у світогляді цілої інституції.
Крім того, в тому, що УПЦ МП така як є, винна й держава. Адже ми 30 років толерували те, що єпископи цієї церкви відкрито та неприховано займались політикою. Згадати хоча б Митрополита Павла Лебедя, який був навіть депутатом Київради від регіоналів.
Законодавство України вимагає від церкви займатись релігійною діяльністю. А ми сьогодні бачимо, що УПЦ МП займається пропагандою ідеології “руського міра”, що, погодьтесь, є більше політикою, ніж релігією.
Одним зі шляхів розв’язання проблеми може бути перейняття досвіду інших країн.
Наприклад, вся нерухомість та майно церков у Естонії передали до державної власності та віддали церкві в оренду за 1 євро. Єдина умова в тому, що церква ніяким чином не займається політичною діяльністю. В тому випадку, якщо священник помічений в організації якихось політичних акцій чи політичних дій, контракт розривається, громада розпускається.
А якщо релігійна організація займається політичною діяльністю в США, вона втрачає статус релігійної, втрачає пільги в оподаткуванні та зобов’язується платити, як звичайна лобістська організація. Тому там дуже обережно ставляться до будь-яких політичних речей.
В Україні ж це, на жаль, у порядку речей.
Чи потрібно ухвалити закон про заборону УПЦ МП в Україні? На мою думку, сьогодні ми маємо достатню базу для приведення УПЦ МП у відповідність до чинного законодавства. Немає сенсу приймати ще один закон, якщо не виконується попередній. Потрібно почати з того, що вже є.
Священники УПЦ МП, до яких є вищеназвані питання, продовжують займатись маніпуляціями. Вони переконують вірян в тому, що вони, нібито, ніякий не “московський патріархат”, оскільки у них в назві тепер немає “МП”. Але не вказують, що їх керівний центр розташований в країні-агресорі
Верховна Рада вже чітко визначила, що релігійні організації з керівним центром в країні-агресорі мають вказати цю інформацію у своїх статутах з тим, щоб не дезорієнтувати своїх вірян. В Україні є близько 105 релігійних організацій, які внесли зміни до статуту. Вони чітко декларують: “Ми — УПЦ московського патріархату”. І сьогодні законодавство дозволяє їм існувати та здійснювати своє богослужіння, якщо це справді релігійна діяльність, а не політичне православ’я. В таких випадках у суспільства та держави не може бути претензій до таких громад.
Натомість священники УПЦ МП, до яких є вищеназвані питання, продовжують займатись маніпуляціями. Вони переконують вірян в тому, що вони, нібито, ніякий не “московський патріархат”, оскільки у них в назві тепер немає “МП”. Але не вказують, що їх керівний центр розташований в країні-агресорі. Хоча про це свідчить навіть той факт, що Митрополит Онуфрій є членом постійного синоду — фактично керівного органу Московського патріархату. Він не спростував цього факту до цього часу.
Проте закон, про який я кажу, вступив в дію ще у січні 2019 року. Тоді ж держорган у справах релігій визначив вичерпний перелік громад, які повинні були внести зміни в статути. Таких громад в Україні понад 12 тисяч. І з 15 жовтня 2019-го року їх статути є недійсними. Вони самі зняли себе з юридичної реєстрації.
Тобто сьогодні можемо сказати, що УПЦ МП вже сама себе заборонила.
Тож сенсу в новому законі немає. Інша справа, що державна влада ігнорує законодавство. Адже відбувається саботаж оформлення документів тих громад, які висловили бажання вийти з юрисдикції московського патріархату. І це дуже демотивує.
Ба більше, якби ми чітко розставили акценти і сказали, що церква не може займатись ніякою політичною діяльністю, ситуація була б кардинально іншою.
Олександр Саган, релігієзнавець