На ювілейному саміті у Вашингтоні, замість справді історично проривних рішень (і тут не тільки про майбутнє членство України), Альянс повернувся до “витоків” – до власного бюрократичного механізму, яким він був від самого початку.
Цей механізм відточений, але дуже повільний – бо створювався у квітні 1949 для реагування на повномасштабний збройний напад з боку срср, такого ж неповороткого, монструозного механізму.
За свою історію Альянс пройшов кілька успішних, але таких самих повільних організаційно-бюрократичних трансформацій:
- після завершення Холодної війни;
- після терактів “Аль-Каїди” 11 вересня 2001 року;
- після першої, гібридної фази агресії рф проти України у лютому 2014-го.
Жодна з цих трансформацій не була ані швидкою, ані вчасною – в НАТО завжди реагували (і то з великим запізненням) на події/загрози, а не випереджували їх. Та, зрештою, сама філософія системи колективної безпеки НАТО від першого дня його існування полягала у стримуванні і реагуванні, а не у випередженні.
Проте динаміка загроз європейській і євроатлантичній безпеці щоразу зростала, як і їх мінливість.
Сучасні гібридні загрози, доповнені всіма засобами повномасштабної конвенційні війни, не йдуть ні в яке порівняння з тим, до чого Альянс намагався адаптуватися в попередні роки. З цієї точки зору Вашингтонський саміт просто не міг стати сюрпризом.
В цьогорічних рішеннях Альянс фокусувався на таких ключових моментах:
- розвʼязання проблеми недостатніх обов’язкових витрат 2% ВВП країн-членів на власну безпеку і оборону (на сьогодні з 32 країн Альянсу лише 4 витрачають від 1,28% до 1,81%, що не так далеко від мінімально обов’язкового), і початок дискусій про збільшення граничного показника до 3%;
- посилення координації та кооперації між ВПК усіх країн-членів;
- розбудова власних ударних стратегічних спроможностей в Європі для довготривалого протистояння загрозі з боку рф;
- створення офіційних організаційних і бюрократичних механізмів реагування на гібридні і кіберзагрози;
- створення офіційних організаційних і бюрократичних механізмів забезпечення постійної підтримки і допомоги Україні і забезпечення політичних передумов для офіційного запрошення нашої держави до організації.
Однак, поза тим, лишається найголовніша проблема: наявність політичної волі у союзників на практиці задіювати усі доступні механізми і інструменти.
Зрештою, 75 років тому Північноатлантичний альянс створювався якраз для того, щоб армії її країн-членів ніколи не воювали. І досі Альянсу вдавалося триматися цих ідеальних рамок. Однак союзники повинні памʼятати: ці рамки існують багато в чому завдяки реальній готовності армій НАТО прийняти бій, а також реальній готовності політичних лідерів приймати вчасні й правильні рішення, які не завжди означатимуть тільки реагування на загрози.