ПЦУ закликає лити кров нескінченно, хоча Константинопольський Патріархат, чиє верховенств сама визнає, вимагає зовсім протилежне.
Згідно з Томосом, межі канонічної території ПЦУ визначаються кордонами української держави, на православних українців за кордоном поширюється юрисдикція Вселенського патріархату.
Тобто, слово, що сказано в Константинополі, має свято дотримуватися в ПЦУ. У тому числі і те слово, яке сказано щодо православних до питань війни.
Однак ось що говорить Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви України Епіфаній:
…Прийде той час, коли всі українці будуть в єдиній автокефальній православній церкві України. Це незворотний процес. Адже не може бути тіло українським, а душа російською… є справжня українська церква, яка не тільки молиться, але робить все залежне для того, щоб підтримати державу, українське військо та український народ у цей час
…Сьогодні ми підносимо подячні молитви до Бога за допомогу у захисті від сильного і підступного ворога. Ми просимо Господнього благословення для наших мужніх воїнів, для Сил оборони України, для державних і військових лідерів нашої країни, для всіх, хто сприяє захисту Батьківщини та наближає нашу перемогу над агресором.
А вот слова Єпископа Бориспільського, вікарія Київської єпархії, намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, архімандрита ПЦУ Авраамія:
…Кожного Богослужіння, зокрема в серці нашої духовності, в колисці православ’я, Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі, у величному Успенському соборі, ми говоримо, акцентуємо всю увагу на те, що продовжується війна, яку розпочала Російська Федерація проти нас, яка віроломно вторглася в нашу державу.
…І, звичайно, кожного богослужіння ми молимося, підносимо молитви за нашу Батьківщину, за наших захисників, захисниць, за волонтерів, медиків, всіх тих, хто наближає нас до Перемоги. Якщо не говорити про ці речі, то тоді неможливо вважати себе українцем, українкою, бо кожен із нас повинен займатися по можливості тими справами, допомагати війську, допомагати всім тим, хто має певні свої якісь можливості.
Однак є концепція “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви”, утверджений Синодом Константинопольського патріархату ще у січні 2020 року.
Там у § 42 концепції “За життя світу” сказано:
“… насильство, особливо коли воно організоване в масовому масштабі й набуває вигляду війни між народами або країнами, є найжахливішим проявом панування гріха та смерті….”
Війна сприймається у її соціальному ракурсі як продукт насильства. Причому деталізація ідентифікації війни зазнає своєрідної онтологізації у вигляді жахливого прояву гріха та смерті.
ПЦУ згідно з положеннями концепції “За життя світу” повинна відкидати можливість “справедливої війни”, оскільки в цьому тексті подібна теорія проголошується неприйнятною для православного світу.
Зокрема, у § 46 сказано:
“Православна Церква ніколи не розробляла жодної “теорії справедливої війни”, що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв”.
Інакше кажучи, тенденція, що полягає в онтологізації війни, не припускає усіляких спроб морального виправдання насильства.
Тобто, будь-яке виправдання війни і кровопролиття, з точки зору Вселенського Патріархату, це гріх.
Закликаючи до війни, ПЦУ чинить гріх і не дотримується того, до чого закликає Синод Константинопольського Патріархату.
Хіба ж це правильно? Хіба ж це допустимо? Хіба так можна?