До 5 червня 2025 року діяли автономні торговельні заходи ЄС (АТМ): більшість агропродукції заходила на європейський ринок без мит і без квот. Для перероблених товарів – сухого молока, масла, іншої молочної продукції – це був час активного нарощування експорту.
Саме готова продукція з високою доданою вартістю максимально скористалася вікном можливостей.
До 5 червня 2025 року масло та сухе знежирене молоко (СЗМ) давали 89% вартості експорту молочної продукції в ЄС, з них 45% – СЗМ. За січень–червень до ЄС відправлено близько 10 тис. тонн СЗМ і 4,2 тис. тонн масла.
Після завершення АТМ почав діяти інший режим: ЄС повернувся до тарифних квот ПВЗВТ, а на решту року квоти перерахували пропорційно, фактично на 7 із 12 місяців.
Для частини товарів це означало жорстку “стелю”.
Показовим прикладом є сухе знежирене молоко: квота на 2025 рік, хоч і була збільшена з 5 тис. до 15,4 тис. тонн (+208%), була вичерпана вже на початку літа, й далі безмитний експорт у ЄС став неможливим. Продавати можна, але з митом, що суттєво ріже маржу.
Саме тому в другій половині року експортери фіксували просідання поставок окремих молочних позицій – не через відсутність попиту, а через вичерпаний пільговий режим.
Оновлена торгова угода з ЄС з більшими квотами для низки “чутливих” товарів (меду, цукру, молочної продукції, птиці) була погоджена лише восени, і значну частину року бізнес жив у режимі “тимчасових правил” і невизначеності.
Додатково тиснули односторонні обмеження окремих держав-членів на український імпорт і власні українські обмеження на експорт до сусідів.
У результаті, за оцінками віцепрем’єра з європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки, агроекспорт України станом на жовтень 2025 року становив близько 15 млрд євро, на 1,57 млрд менше, ніж роком раніше, і близько 90% цього падіння припадало саме на торгівлю з ЄС.
Фактично найцінніший ринок став одночасно найбільш нервовим і політизованим.
При цьому зерно й олійні, всупереч очікуванням, пережили зміну режиму торгівлі відносно легше.
Для масових обсягів експорту інфраструктура працює: є флот зерновозів, є відлагоджена логістика, є морський коридор через порти Великої Одеси, який у 2025 році вивів десятки мільйонів тонн агропродукції.
Умовно кажучи, для вантажу “зерно в трюмі балкера” вузьке горлечко на морі поступово розширюють. Через український морський коридор пройшло вже 155 млн тонн вантажів, з них близько 90 млн тонн – зерно.
Ситуація з готовою продукцією інша. Масло, сухе молоко, готові харчові продукти потребують контейнерів, рефрижераторів, дотримання холодового ланцюга і передбачуваних графіків, інакше ризик зіпсувати товар або зірвати контракт з’їдає всю логіку експорту.
У 2025 році контейнерна логістика з України не зникла. Попри війну, у порти Великої Одеси повернулися великі контейнерні лінії, наприклад СМА CGM із прямим сервісом.
Спочатку сервіс працював на маршруті Пірей (Греція) – Стамбул – Одеса, завдяки чому було організовано регулярні суднозаходи контейнерів CMA CGM до Одеси з Пірея (через Амбарлі/Стамбул).
В липні 2025 року сервіс Odessa Express (ODX) від CMA CGM, на якому базується пряме сполучення з Одесою, був змінений: порт Пірей було виключено з ротації, і тепер лінія працює на коротшому маршруті між Стамбулом (Амбарлі) та Одесою з періодичністю раз на 9 днів одним судном місткістю близько 1100 TEU.
Обсяги контейнерних перевезень ще далекі від довоєнних, але вони є. За оцінками морських аналітиків, у 2024 році контейнерний трафік України сягнув близько 130 тис. TEU, а у 2025 році продовжив відновлення, зокрема завдяки поверненню великих ліній.
Але проблема в тому, що контейнери дорогі, обмежені за частотою й непрогнозовані за ризиками. Для зерна з його масштабами це ще можна “розмазати” по тонні; для партій масла й сухого молока економіка набагато жорсткіша, і будь-який додатковий долар на фрахті може вбити маржу.
За даними профільних асоціацій, молочники й інші виробники готової агропродукції опиняються в ситуації, де квота в ЄС вже вичерпана, і саме морські перевезення стають найдорожчою ланкою: після сплати воєнної надбавки й фрахту маршрут до Близького Сходу чи Азії для партій масла або сухого молока часто просто не сходиться по економіці.
Щоб хоч якось зменшити витрати, відправники починають шукати дешевший флот – передусім старі судна, яким можна знизити рівень страхового покриття або взагалі працювати ближче до “сірої” зони: умовно кажучи, судно “не так шкода”, як вантаж і бізнес. Формально шлях на альтернативні ринки є; економічно він часто не зводиться.
Проте в цьому сегменті старого тоннажу зараз активно діє ще один геополітичний викривлювач – “сірий флот” Росії.
Для обходу санкцій на нафту й нафтопродукти РФ за останні роки зібрала велику неформальну флотилію старих танкерів і суховантажів із непрозорою структурою власності. Оцінки говорять про сотні й навіть понад тисячу суден.
Це не означає, що українські експортери молочної продукції буквально б’ються з росіянами за одні й ті самі кораблі, але означає, що значна частина світового парку старого тоннажу пішла в сегмент дуже прибуткових, але ризикових перевезень російської нафти.
Це підтягує фрахтові ставки й загалом зменшує пропозицію суден, готових заходити в зону підвищеного ризику. Українські вантажі з меншою маржею, ніж санкційна нафта, у такій конкуренції завідомо слабші.
У цій реальності вихід на альтернативні ринки для готової продукції непростий. Потрібні дешевші й доступніші страхові продукти під воєнний ризик для контейнерів і рефрижераторів, стабільніші сервіси в Чорному морі, а також банально дешевші гроші для інвестицій в переробку й маркетинг.
Натомість бізнес бачить непередбачувані квоти, політичні блокади, дорогий фрахт і відсутність довгого горизонту. У такій конфігурації простіше й безпечніше залишатися в ролі постачальника сировини, а не гравця в ланцюжку доданої вартості.
У результаті маємо парадокс.
Україна продовжує бути кормовою базою європейського тваринництва: зерно, олійні, шрот ідуть у величезних обсягах, морська логістика під bulk працює, а агроекспорт у тоннах виглядає солідно.
Водночас виробники масла й сухого молока стикаються з тим, що їхній “преміальний” товар не має ані стабільного доступу до основного ринку, ані надійного фізичного маршруту до нових покупців.
На рівні риторики йдеться про спільну агропродовольчу “м’яку силу” України та ЄС, а на практиці закріплюється поділ праці, в якому Україна продає корми, а не готову продукцію.
Як влучно формулює Тарас Качка, “українське сільське господарство сприймають дуже міцним через абсолютні цифри врожаїв, але воно є слабким і крихким, страждає від повномасштабної війни, має фрагментовану логістику, дорогі гроші та майже відсутню державну фінансову підтримку”.
Для ЄС питання полягає не в тому, чи не надто велика Україна для спільного ринку, а в тому, як зробити європейську агропродовольчу систему сильнішою завдяки партнерству з Україною – включно з переробкою.