Під постійною загрозою нових російських обстрілів, маючи не закриті волонтерські обіцянки та близьких на фронті, українцям дуже складно віднайти для себе новорічний настрій. Проте іноді його важливо генерувати навіть в окупації.
Коли частина Запорізької області опинилась в окупації, Івану виповнилось три. Родина не встигла евакуюватись одразу, тож “застрягла” у власному домі в оточенні росіян. Один місяць, другий, третій. Промайнула весна, далі літо, потім осінь… Надія на звільнення міста танула.
А поки батьки шукали шляхи, якими могли б умовно безпечно дістатись до територій, що контролюються Україною, Іван ріс – грався, хворів, одужував, чекав на наступний День народження і Новий рік.
“Ми не думали: будемо святкувати, чи не будемо. Ми, наша родина, тоді почали жити, знаєте, кожен день як востаннє”, – розповідає його мама Ірина.
“Як востаннє” – це не відкладаючи нічого на потім – умовно, користуватись найгарнішими чашками, вдягати “святковий” одяг, говорити один одному компліменти. І, звісно, святкувати родинні свята.
Несвятковий настрій: “Можна було піти на роботу і зникнути”
“Напередодні Нового (2023) року ми дістали нашу ялинку, обрали найгарніші прикраси, запалили гірлянди, – згадує Ірина. – Хотілось створити дитині гарний настрій”.
Єдине, за її словами, від чого відмовились – більше “не запрошували” Діда Мороза: “Іван пам’ятав, що торік Дід Мороз до нього приходив (це був наш родич у відповідному костюмі), і питав: “Чому він цьому році не прийде?”. Тоді я розповіла йому, що Дід Мороз – росіянин, і його не пустили в Україну наші прикордонники. Що замість нього до діток в Україні тепер приходитиме Святий Миколай”.
Іван тоді дуже здивувався, адже Святий Миколай до нього вже приходив – на початку грудня. Мовляв, як так? Невже цей чарівник може приходити двічі?
“Тоді ми розповіли сину, що на початку грудня Миколай приходить лише до діток, і чемним дарує подаруночки. А на Новий рік приходить вже до усіх. “І до бабусі прийде?”, – поцікавився тоді Іван. Ми відповіли, що і до бабусі, і до нас з татом, і до сусідів… Бо ж дорослі теж дуже чекають на подарунки. Хто ж їх привітає?”, – усміхається Ірина.
Загалом, за її словами, у дорослих святкового настрою якраз не було, адже жили в невизначеності: люди в окупованому місті зранку могли піти на роботу і не повернутися – зникнути. Окупанти почувались у населеному пункті, як удома. І явно мали інформаторів серед місцевих – хто чим живе, має проукраїнську чи проросійську позицію…
“Було страшно. Ми час від часу переписувались з тіткою на іншому кінці міста. Якщо від нас був вихід “Граду”, я писала: “Ховайтесь”. Тоді вона відповідала: “Перший” – значить, вже перший приход відбувся… А після обстрілу завжди писали, чи живі”, – згадує Ірина.
Жінка тішиться, що врешті родині вдалося виїхати з окупації, але розповідає про тих, хто залишився: “Коли в теперішньому дитячому садочку у Івана готувались до Новорічних свят, в нашому садочку в окупованому місті це відбувалось теж. І в старому батьківському чаті [ті, хто залишився в окупованому місті] обговорювали, що спеціально передивлялись відео з попередніх наших святкувань, щоб “адаптувати” сценарій. Тобто, він тепер мав бути таким, щоб не було героїв чи реплік, які могли б асоціюватись з Україною. Щоб окупантам “не муляло” очі”.
Зустріч з родиною онлайн і за українським часом
За словами Ірини, незалежно від того, дитина, чи дорослий, незалежно від того, що, перебуваючи в окупації, доводиться прикидатись – “радіти” та “святкувати” як скажуть, вдома на свята збираються родиною “за українським часом”.
“А, головне – з найважливішим українським бажанням, яке, певно, у всіх нас одне”, – зазначає Ірина.
Її слова підтверджують усі українці, з якими вдалося поспілкуватись УНІАН, і які досі вимушено перебувають на окупованих росіянами територіях України. В Криму, на лівому березі Дніпра на Херсонщині та на приазовській частині Запорізької області план святкування Нового року і напередодні 2023-го, і напередодні 2024-го, і зараз майже однаковий. Люди готують святковий стіл під увімкнутий телевізор, де транслюються, на жаль, вже тільки російські телеканали. Але під цей “білий шум” (у разі, якщо є інтернет) намагаються налагодити відеозв’язок з близькими на вільній Україні, або просто зателефонувати рідним.
“Торік ми спілкувались по Viber, а в цьому році росіяни його відімкнули. Зараз намагаємось телефоном навчити рідних, як підключити інші месенджери, щоб мати змогу побачити близьких і хоча б так відчути, що ми – наче за одним святковим столом зустрічаємо Новий рік”, – розповідає Анна, частина родини якої перебуває в окупації на півдні Запорізької області.
Як і попередні роки, 2024-й видався непростим для всіх українців, а в окупації, певно, рік можна рахувати за два. Але, попри життя під ворожими дулами, а для декого з нас і потребу щодня ховати очі від окупантів та завжди мовчати, важку ситуацію на фронті, постійні обстріли росіянами цивільних міст, намагання РФ знищити нашу енергетичну інфраструктуру і залишити Україну без світла й тепла, ми всі тримаємось. І в ніч на 1 січня 2025 року забажаємо одне на всіх бажання.