Ти, моя нещасна земля України, рясно полита кров’ю, 80 років тому чобіт нацистського ката вступив на тебе.
Та полетіли у небо мільйони невинних душ дітей, жінок і людей похилого віку.
Та запалали полум’ям сотні міст і сіл.
Та не побачили своїх дружин солдати.
Та не зустрілися зі своїми чоловіками дружини.
І не народилися на світ діти.
Нескінченні три роки страждала під окупацією ти, моя бідна українська земля…
Страшну картину побачили визволителі, що вигнали восени 1943 року фашистів: України не стало.
Попелища, зруйновані заводи, фабрики і шахти. І незліченні братські могили.
Здавалося, немає в світі сили, щоб змогла все це пережити, та й відновити зруйноване. Але знайшлася така сила. Це змогли зробити воїни-переможці, які повернулися з фронтів і перемогли фашизм.
Про одніх з них ця оповідь.
Минулого століття в селі Бровахи, що під Корсунь-Шевченківським, в родині Лисенка народилося 16 дітей – 11 синів і 5 дочок.
Батько Макар і мати Євдоха нескінченно любили їх.
Але помер Макар. І на руках у Євдохи Залишилося 16 дітей, але у важку голодну годину вона не втратила жодного. Упросила залишити їй корову, вдову пошкодували. А в 1936 році старший син Явтух поїхав на Далекий Схід на заробітки, але пропав у тайзі…
Коли почалася Велика Вітчизняна, з материнського дому пішли на фронт всі 10 синів: Хтодось, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр.
Першим у 1944 році повернувся син Микола. Вижив він дивом в бою, де втратив усіх своїх товаришів. До війни він був трактористом, а перед тим, як потрапити на фронт, йому довелося пережити німецькі табори в Корсуні і в Києві. І щоразу він тікав додому, до мами, до рідної землі. Восени 1943 року багатьох людей зібрали в Дарниці у величезний сарай, але знищити не встигли – прийшли радянські війська. Тоді став Микола до гармати і пішов на захід.
Степан перший свій бій прийняв під Смоленськом. Був він танкістом, правда, без танка, не вистачало на початку війни танків на всіх. З того бою його винесли через 2 тижні з важким пораненням в голову. У госпіталі провів 1,5 року і повернувся до своєї 83-ї гвардійської танкової дивізії. А коли війна закінчилася поїхав добивати фашистів на Далекому Сході. Додому повернувся в 1947 році.
Павло Лисенко, війна для якого почалася під Корсунем, теж повернувся додому тільки в 1947. Була у нього після закінчення війни справа в Карпатах-в лавах Червоної Армії чистив ліси від банд. А коли прийшов додому, мама його не визнала. У неї в цей час квартирували новобранці, яких відправили рубати ліс. Постукав у вікно Павло, а мама почула, та рукою тільки махнула: «Іди, йди, солдатик, повний будинок…”Потім визнала, довго плакала.
Найрадіснішою подією для Павла на війні, за його словами, стала випадкова зустріч з братом Михайло. Полковий розвідник Михайло Лисенко йшов (сам, правда, того не знаючи) за орденом Слави, в цю ніч вони з товаришем в тилу у німців захопили бронетранспортер і сім солдатів з офіцером. День Перемоги він зустрів у Єреванському госпіталі, куди потрапив з угорського міста Мішкольца.
Хтодось прийшов з фронту без ноги – під Будапештом напоровся на міну. Дивізійна розвідка, в якій воював брат Хтодось, нарвалася на мінне поле. Згадував, що коли його пораненого везли на возі, кричав він від болю і страху криком. І тут підійшов до нього літній дядько та й каже: «Ти що? Без ноги і кричиш. І жити, і працювати можна. Он у людини обидва ока випалило, нехай він кричить». Подумав Ходось: «А вірно. Йому ж гірше». Та замовк.
Василь Лисенко був єдиним офіцером серед братів, війну пройшов комвзводу у мінометної батареї. Війну закінчив у Будапешті, де втретє був важко поранений. Потрапив до шпиталю в Єревані. Звідти і повертався додому до матері.
Для Івана війна стала «кружлянням»: з дому на північ, на лінію Маннергейма і знову додому. Обороняв Черкаси, Лубни, Ромни, Київ. Під польським містом Треблінка потрапив у полон, втік (звичайно, додому, до мами). А потім з радянською танковою частиною дійшов до самого Відня, щоб вже назавжди повернутися додому.
Петро теж пройшов всю війну, додому не писав: куди писати, якщо рідне село під німцями. А після війни стіл листоношею, ніби покриваючи свою провину за ті, ненаписані, листи.
Андрій був піхотинцем, в кінці війни під Яссами був важко поранений. Додому повернувся без ноги, але як раділа мама! Після війни став пічником. А в селі казали: «Ой і теплі в нього печі! Сам більше всіх на маму свою, Євдокію Данилівну, схожий і тепло її людям несе.»
А найбільше раділа родина, коли повернувся з війни останній брат – Сашко.
У 1944 роцi йому виповнилося лише 18 років, штурмував Берлін. Згадував потім, що хотів розписатися на Рейхстазі, та посоромився – почерк неважливий. Звідки було взятися почерку, якщо з восьми років пас худобу, а в п’ятнадцять років війна почалася. У Берліні, залишився дослужувати свій армійський термін після війни, посилаючи матері і п’яти сестрам (брати сім’ями обзавелися вже) посилки. А повернувшись, одружився, став у колгоспі працювати теслею, шорником, мельником.
У шкільному музеї бровах дбайливо зберігаються особисті речі та фронтові спогади братів Лисенко:
Феодосій:
— Пам’ятаю, як мені ногу відірвало. З мінного поля на возі вивозили, я кричав від болю і від страху. Підійшов лікар: “чого кричиш? Без ноги жити і працювати можна. Он солдату очі випалило, нехай він кричить”. А я подумав тоді – дійсно, комусь адже гірше, ніж мені. Більше не кричав, терпів мовчки – соромно було. Заплакав тільки раз – коли з фронту повернувся без ноги, мати мене побачила калікою і плакати почала, обіймати, і я заплакав..
Микола:
— Запам’яталося, як ми стиглу пшеницю тракторами вминали, щоб ворогові не дісталася. Страшне було видовище. Ми, хлібороби, навіть плакали-такий урожай… Трактори потім переганяли в тил через Дніпро. Я свій перегнати не встиг-міст був уже підірваний. Тоді розігнався, вискочив з кабіни, і трактор в Дніпро впав на повному ходу. А я лежав на землі і плакав – і за пшеницею, і за трактором.
Олександр:
–– Справа була вже в Берліні, я помічник командира взводу управління батареї. Сіли, розклали нехитрий перекус-хліб, тушонка. І раптом перед нами дівчинка з’явилася. Німкеня, зовсім маленька. Стоїть і очима голодними на мене дивиться. Взяв я свій пайок та й віддав їй. Вона бігти кинулася. Мені, старшому сержанту, довелося пояснювати підлеглим, що вона ні в чому не винна. А солдати обурилися: “та ти що, командир, що кажеш таке, хіба ми не люди?!
І народилося потім, після війни, в сім’ї багато-багато дітей, онуків і правнуків.
А яка у їх була мама і бабуся Євдоха! Худенька, Весела, співуча, привітна та турботлива.
Працювала без кінця до самої своєї останньої години, до 77 років, як бджола.
На початку 80-х років про сім’ю Лисенка написали в газетах. І запропонували поставити пам’ятник героїчній матері. Голова колгоспу пошкодував, що немає в селі бронзи, і вирішив вже було ставити пам’ятник з гіпсу.
Але втрутився директор Дніпровського заводу Леонід Стромцов, який сказав, його підприємство готове безоплатно відлити скульптуру матері. А скульптор Костянтин Чеканов з Дніпропетровська зробив модель. Через два роки бронзову фігуру Матері Євдокії Данилівни привезли в Бровахи і встановили на в 1984 році на високому схилі.
За пам’ятником люди висадили десять тополь і п’ять плакучих верб по числі синів і дочок Лисенка.
Немає в світі такої сили, щоб могла побороти материнську любов та кохання до своєї землі, люди…