Вже більше двох тижнів минуло відтоді, як президент Володимир Зеленський та ключові європейські лідери разом відвідали Вашингтон та провели тривалі переговори з Дональдом Трампом про шляхи завершення російської агресії. Відтоді мир не став ближчим. Росія лише посилила атаки на Україну, у тому числі на цивільні об’єкти.
Поза тим, переговори у Вашингтоні дійсно мали значення.
Вони були потрібні і для того, щоби скоригувати позицію Трампа після його теплої зустрічі з Владіміром Путіним. І для того, щоби здобути підтримку Білого дому у питаннях, які досі лишалися поза його увагою (включаючи тиск на Віктора Орбана, який блокує рух України до ЄС і підриває перспективи миру).
А ще зустріч у Білому домі запустила переговори про зміст безпекових гарантій.
За два тижні “коаліція рішучих” досягла проміжної домовленості, але враження від неї – суперечливі.
Західні партнери дійсно посилили свою риторику (наприклад, почали говорити саме про гарантії, хоча раніше принципово уникали цього терміна). З’явилися конкретні ініціативи щодо безпеки у небі і на морі, які, втім, ще не фіналізовані.
З іншого боку, рівень амбітності держав у так званій коаліції рішучих, що має формувати ці гарантії безпеки – відверто розчаровує.
Заява французького президента Емманюеля Макрона про те, що “26 держав готові надати війська”, виявилася перебільшенням. Частина важливих учасників коаліції вже зробили заяви, що виключають таку можливість за будь-яких умов і бачать за собою “іншу роль” у стримуванні Росії. Польща, наприклад, планує обмежитися тільки логістичною підтримкою (що, напевно, має налякати і стримати Росію?)
До того ж усім коаліціантам бракує “рішучості” для того, щоб узгодити хоч якусь конкретику до того, як зі своєю роллю визначаться США. А Трамп продовжує уникати відновлення тиску на Путіна.
І насамкінець, треба наголосити, що гарантії безпеки можуть бути фіналізовані виключно у разі завершення війни або перемир’я. Все це робить ідею з гарантіями і досі потрібним, але поки що віртуальним інструментом.
Зустріч у Парижі, якщо виходити з офіційних заяв, претендувала на суперуспіх. Так, у Єлисейському палаці наперед оголосили, що у переговорах візьмуть участь представники 33 держав, і майже усі, за кількома винятками, долучаться на рівні лідерів. Згодом у Макрона уточнили, що зібрали ще більше – 35 держав-учасниць.
Тут варто нагадати, що Франція зараз переживає період серйозної політичної кризи, Макрону вкрай бракує успіхів, і його досягнення в об’єднанні цивілізованого світу та у допомозі Україні (яка зберігає високу підтримку з боку французького суспільства) було потрібне президенту Франції також із внутрішньополітичних міркувань.
Якщо ж подивитися углиб, то зустріч виявилася дещо скромнішою.
Особисто у Париж прибули лідери лише шести держав ЄС – Бельгії, Нідерландів, Данії, Фінляндії, Польщі, ну і звісно ж, самої Франції (мав бути ще іспанський прем’єр, але не долетів до Парижа через несправність літака). Решта долучилися по відеозв’язку.
Це вже викликало певні сумніви щодо амбітності переговорів. Якщо лідери ключових держав Європи вирішили, що їхня особиста присутність не обов’язкова – то хіба можна розраховувати, що там ухвалюватимуть рішення з чутливих безпекових питань?
Емманюель Макрон спробував розвіяти ці сумніви.
На пресконференції після саміту він оголосив про доленосну домовленість.
“Сьогодні 26 країн формально взяли зобов’язання (а інші – висловили інтерес), щоб надіслати контингент в Україну або внести певні засоби для підтримки коаліції із забезпечення безпеки на морі або в небі”, – заявив президент Франції.
Ця цитата розлетілася світовим медіа із заголовками про 26 держав, які нібито готові насилати миротворців в Україну. Однак реальність виявилася принципово відмінною. У заяві Макрона не дарма йшлося про бажаючих надіслати “контингент або допомогу”. І багато хто (схоже, що більшість) готові лише на другий варіант.
Так, прем’єрка Італії Джорджа Мелоні (яка, нагадаємо, не поїхала до Парижа) у пресрелізі за підсумками саміту наголосила, що “не має наміру відправляти солдатів до України”. І йдеться не лише про участь у воєнних діях чи чомусь подібному – такої готовності немає у жодного з партнерів. Мелоні підкреслила, що Італія не надсилатиме військових навіть для участі у символічних тренувальних місіях для ЗСУ, а натомість вона підтримуватиме “ініціативи з моніторингу та навчання за межами кордонів України”.
Навіть серед тих небагатьох лідерів, хто особисто приїхав до Парижа, не всі готові надсилати в Україну контингент, який мав би стати ключовим елементом гарантій безпеки.
“Польща не планує відправлення військ в Україну. Також і після закінчення війни”, – наголосив, зокрема, прем’єр Дональд Туск. Він пояснив, що для участі Польщі у “коаліції рішучих” достатньо того, що зараз саме через Польщу в Україну заходить військове постачання. “Ми відповідаємо за логістику. Відомо, що в Польщі знаходиться цей найбільший хаб (у Жешуві. – ЄП). Це завдання достатньої, якщо не сказати виняткової важливості”, – підкреслив Туск.
Який сенс буде у польському хабі у разі відновлення безпечного авіаційного та морського сполучення з Україною? Це – гарне і, здавалося б, очевидне питання, адже йдеться про період після стійкого перемир’я або завершення війни. Утім, для Польщі це не є перепоною у баченні її “особливої місії” у миротворчій коаліції.
Повертаючись до питання контингенту, варто згадати про ще одну державу: Німеччину. “Якщо Німеччина хоче зміцнювати свою роль як лідера Європи, то уряд Фрідріха Мерца не може ухилятися від участі у проєкті, у плануванні якого він місяцями брав участь. І якщо німецький уряд скаже, що він вирішив відправити в Україну лише гроші, а не військових, це стане потужним ударом по його міжнародному іміджу”, – наводить німецьке видання Spiegel слова неназваного дипломата з цього приводу.
Утім, наразі Мерц послідовно ухиляється від конкретики щодо того, чи погодиться він надіслати війська в Україну, і пояснює: це рішення буде згодом. У тому числі тоді, коли буде більше ясності з форматом участі США у цій спільній місії.
Втім, незмінним лишається те, що Трамп принципово виключає надсилання в Україну американських військових. Тож дискусії точаться навколо “гібридних” форматів, зокрема заснованих на американських розвідувальних даних. Одна з ідей – моніторинг демілітаризованої зони, що розмежовуватиме територію під контролем України та окуповану росіянами територію. Жодних фінальних рішень з цього приводу немає, але учасники зустрічі у Парижі зберігають певний оптимізм.
Ще одна домовленість саміту в Парижі різко контрастує з публічним іміджем Трампа.
Не секрет, що Трамп украй не хоче переходити до тиску на Путіна, давно та усіма силами намагається уникнути такої потреби.
А час йде.