Днями у медіапросторі зʼявилися дві гучні корупційні історії, пов’язані із забезпеченням армії. Перша стосується закупівлі дров для обігріву військових, друга – харчових продуктів для Збройних Сил України. Антикорупційні органи, зокрема НАБУ та САП, а також антикорупційні активісти розкрили схеми, де бюджетні кошти, призначені для потреб фронту, осідали в кишенях дрібних виконавців – підставних ФОПів, фіктивних постачальників і сумнівних фірм.
Як наслідок — наші захисники вимушені були харчуватися неякісним непотребом, а обігріватися взагалі самотужки.
В обидвох випадках антикорупційні органи та активісти зосередили увагу на виконавцях схем — підприємцях та посадовцях середньої ланки, які безпосередньо здійснювали корупційні дії. Соціальні мережі гудуть та пишуть гнівні коментарі про “ділків” і “торговців салом”, які наживаються на армії, нівелюючи саму сутність підприємництва та знецінюючи внесок українських підприємців та бізнесменів в економіку держави.
Проте чомусь у тіні залишаються ті, хто створив умови для таких схем – Міністр оборони, вище політичне керівництво держави та сама система, яка роками толерує корупцію.
Тому, варто поставити два питання: чому ніхто не говорить, що проблема не лише в цих “ділках”, а що вона глибша і стосується самої системи, яка дозволяє та толерує подібні зловживання?
І наступне: чи не здійснена уся ця метушня для того, аби “випустити пару” з цієї системи, показати суспільству що “держава щось робить” та змістити фокус уваги з головного на другорядне? Суспільству дають “цапів-відбувайлів”, на яких можна вилити обурення, а ключові гравці залишаються поза увагою.
Так, дрібні виконавці отримують свій корупційний відсоток, але чи вони є головними архітекторами цих схем? Чи не логічніше запитати: чому система досі дозволяє чиновникам використовувати громадян як інструмент для особистого збагачення?
Проблема не в тому, що візажистка з Instagram виграє тендер, чи хтось розбавляє м’ясо водою. Проблема в тому, що система побудована так, щоб це було можливо.
Уявімо: якби тендери проводилися прозоро, а контроль за виконанням договорів був реальним, чи змогли б фіктивні ФОПи навіть наблизитися до таких закупівель? Відповідь очевидна – ні. Але замість реформування системи ми бачимо лише гучні затримання дрібних виконавців, тоді як чиновники, які роками “кришують” ці схеми, залишаються недоторканими.
Для подолання корупції необхідні не лише покарання окремих виконавців, але й глибокі системні реформи.
Антикорупційна інфраструктура – НАБУ, САП, активісти – робить важливу справу, викриваючи злочини. Але чому їхня комунікація так вибірково акцентує увагу на дрібних виконавцях, а не на системі? Можливо, це зручніше – адже критикувати вище керівництво означає ризикувати політичним тиском чи втратою посади.
А можливо, це просто частина гри, де суспільству кидають “кістку” у вигляді чергового скандалу, щоб відволікти від глибинних проблем.
На фронті солдати ризикують життям, а в тилу їх обкрадають ті, кого вони захищають. І це не лише про ФОПів чи постачальників – це про систему, яка дозволяє таким історіям повторюватися знову і знову. Поки ми не почнемо ставити питання до топ-чиновників і не вимагатимемо реальних змін, а не косметичних затримань, ці “випуски пару” триватимуть.
А армія, на жаль, і далі чекатиме на дрова, яких немає, і м’ясо, якого не доїдає.
Лише комплексний підхід та системні зміни, що включають прозорість, підзвітність та невідворотність покарання, зможе змінити ситуацію.