Не треба ілюзій: ситуація на фронті майже критична.
Проміжній сценарій війни перетворюється на негативний.
Проміжний — це коли ЗСУ почали наступ, до моря та Криму не дійшли, бо були зупинені ворогом, і зафіксувалася нова лінія зіткнення. Негативний — це коли ворог почав контрнаступ і посунув нас навіть далі, ніж ми були перед своїм наступом.
Уже на рівні наших воєначальників повідомляється, що ворог атакує за всіма фронтами. На певних напрямках він за тиждень просунувся більш на один кілометр. Єдина позиція, де в агресора немає помітних успіхів, — це наш плацдарм на лівому березі Дніпра в Кринках. Але плацдарм, який не розширюється, обов’язково перетвориться на безглузду “незламну фортецю” на кшталт Бахмута, де наші герої гинутимуть без відчутного впливу на загальний перебіг війни.
Те, чого зараз досяг ворог, — це не прорив фронту. Нагадаю, що на початку свого наступу ЗСУ просунулися до двадцяти кілометрів, потім стали. Та й минулого року Росія намагалася захопити Донецьку та Луганську області, їй це майже вдалося, але все одно війська агресора були зупинені. А потім ЗСУ звільнили Харківщину та Херсон.
Проте сьогодні ситуація принципово інша. Хоча тоді, як і зараз, агресор переважав нас чисельністю військ, а також у авіації, артилерії, бронетехніці, але ми були на підйомі. До нас надходили сучасні гаубиці та славетні “хаймарси”, які руйнували ворожу логістику та все, до чого долітали. Ми почали масово застоcовувати FPV-дрони, якими кошмарили ворога. Ми очікували на невразливі, як здавалося, “леопарди”, “абрамси” та “бредлі”. Значні резерви ЗСУ готувалися на натовських полігонах.
Україна перебувала в центрі позитивної уваги всього світу. У нас повірили, що ми здатні на диво, на модернову перемогу над великим і потужним ворогом, але який деградує і добровільно суне в середньовіччя. Практично всі бажали якось нам допомогти. Бо кожен хоче бути дотичним до перемоги. І ніхто не бажає вкладатися в поразку.
Сьогодні недоімперія кошмарить наших бійців своїми коригованими авіабомбами, проти яких ми фактично безсилі. Вона почала їх випускати вже під час війни. Російська бронетехніка палає в українських степах, але ворог розгорнув виробництво та розконсервацію старих радянських танків і бронетранспортерів — це теж під час війни. Недоімперія налагодила контрабандне, але стабільне постачання чипів для систем керування та вже випускає відчутно більше, ніж ми, різних дронів. Зокрема, FPV-дронів із тепловізійним наведенням, баражувальних боєприпасів на зразок “Ланцета”. Про сумнозвісні “шахеди” годі й згадувати.
Як не дивно, але чомусь не знищують ворога бравурні анонси керівників нашої оборонної сфери, що ми щось там запускаємо в серію і воно ось-ось буде на фронті… У кількості 6 одиниць за місяць, як гаубиці “Богдана”, чого не вистачає навіть для покриття втрат.
Дивним чином ворог почав переважати нас і в мотивації. Орки пруть і пруть по всіх усюдах. Бо вірять, що ми вичерпалися і під час кон’юнктурної паузи в союзників нас можна дотиснути.
Росія змогла досягти враження у своєму суспільстві, що війни практично нема та що вони перемагають Україну без надзусиль. Успішно розкручується недоімперський міф про російську суперцивілізацію, яка вказує шлях людству.
Натомість після невдалого наступу українська влада здається відверто розгубленою. Ми не чуємо від неї тверезих оцінок ситуації та реалістичних планів досягнення перемоги чи хоча б закінчення війни. Натомість із офіційного телевізора продовжує литися пропагандистський сироп.
Уся орієнтація нашої влади — виключно на західних партнерів, а не на українське суспільство. На прохання допомоги, яку вже надавати не дуже й хочуть, замість пробудження волелюбної креативної сили України. Не на чесну розмову з українцями. Не на рішучі кроки зі зміни неефективної системи влади, яка — це ж очевидно — не дозволяє перемогти потужного ворога.
То що, час тікати світ за очі, створюючи автомобільні затори на кордоні з Польщею вже з нашого боку? Ні. Бо війна — це коливальний процес. Зараз маятник, як і на початку війни, хитнувся на бік ворога, він завчасно тріумфує. Але гарантовано буде й зворотний рух. Принципово важливо, щоб у цей зворотний рух була додана наша енергія.
Треба починати не “героїчно рятувати Європу від російської навали”, як люблять повторювати наші очільники, а воювати з напруженням усіх сил за існування України — як було на початку вторгнення.
Інакше маятник припинить коливатися та застигне. Десь на адміністративному кордоні областей, які агресор вже записав у свої трофеї.