Наші командири на фронті вкрай незадоволені якістю діяльності ТЦК, що женуть на фронт кого попало.
Щоб воювати з використанням високотехнологічних озброєнь, необхідний освічений особовий склад. Але де його взяти, якщо ТЦК стурбовані не якістю мобілізованого особового складу, а виконанням плану мобілізації.
Такий підхід спочатку закладає міну під нашу армію. Тільки “м’ясом”, як деякі знущально з подачі ворожого ЦИПСО називають нашу піхоту, війни не виграють. Але такий підхід до комплектування ЗСУ закладений владою, а не виник сам по собі.
Якщо поки виходить хоч мінімально заповнювати втрати і наповнювати війська на передовій, то з тими, хто повинен обслуговувати артилерійські знаряддя і РСЗВ, ракетні установки, техніку ППО, справа йде зовсім погано.
І звідки взяти підготовлених і освічених солдатів, якщо ТЦК зосередили свої зусилля на вуличній мобілізації? Ніхто там не займається збором даних про осіб, які підлягають мобілізації та цільовим відбором особового складу. Хапають всіх підряд.
Є ще один фактор, що став критичним. Якщо раніше у війська йшли уродженці великих міст, що мають середню і вищу освіту, то сьогодні цей резерв багато в чому вичерпаний. А сільське населення Центральної та Західної України майже ніяк не підходить для артилерії або ППО. Де брати людей для укомплектування окремих батальйонів зв’язку, таких, як, наприклад, 81-й чи інші?
Зв’язок для армії – це вуха і очі, без нього армія не може працювати ефективно.
Таких мобілізованих можна використовувати тільки на тих посадах, які не визначають бойову готовність. Оператора РЛС або навідника артилерійського знаряддя з них не зробиш при всьому бажанні.
Каже командир артилерійського підрозділу з позивним «Лютий»:
– Я потрапив до 47-ї окремої артилерійської бригади з моменту її створення на Новояворівському полігоні.
З початку повномасштабної війни у нас постійно вдосконалюється бойова техніка, надходять новітні західні знаряддя, і самохідні, і буксирувані.
Вони мають чудові характеристики, але без людей нічого не варті. А де їх взяти?
До ТЦК є справедливо дуже багато запитань, у них золоті часи, «розпил» грошей. Якби не було несправедливості, народ би одразу йшов до армії.
Сьогодні геть інша війна, ніж була у 2022-му. Насамперед технологічно. Погоду на фронті роблять дрони: добивають і живу силу, і техніку, причому не тільки на полі бою, а й далеко за його межами. Вчимося на війні не тільки ми, а й ворог. Але одними дронами війну не виграти. Дрон можна збити, а снаряд не зіб’єш. Якщо ворог застосовує бронетехніку масовано, а таке буває, потрібна артилерія.
У свій час була надія на іноземних добровольців, але їх теж не вистачає, і артилеристів серед них критично мало. Та й труднощі з мовою не дозволяють ефективно організувати бойову роботу.
Подивіться на кількість тих, хто підписав контракт у віці від 18 до 24 років. Це одиниці. А чому ця вікова категорія більш привілейована за інші, яким також можна було би виплатити 1 млн грн?
Не розумію, чому влада дозволила виїзд молоді 18-22? Ось серед них якраз можна було знайти хлопців з вищою або незакінченою вищою освітою, з яких вийшли б відмінні фахівці.
Нині в нашій армії близько одного мільйона військових. А яка кількість з них безпосередньо на фронті, виконують бойові завдання, а яка – у тилових частинах? Можливо, варто переглянути цю пропорцію, адже, як на мене, у нас забагато тих, хто в тилу за сотні кілометрів від фронту. Армія має провести аудит, скільки людей є, які функції вони виконують, наскільки є ефективними. Серед них чимало тих, хто нам в артилерії дуже знадобився.
І зовсім обурливо, коли у нас на передову відправляють навідників і заряджаючих, як це сталося днями. Так війну точно не виграти.
За деякими даними некомплект особового складу з військово-обліковими спеціальностями, що визначають здатність частини виконувати бойові завдання, в артилерії, зв’язку і ППО, досягає більше 60, а в деяких випадках навіть 70 відсотків.
Влада демонструє приголомшливу нездатність організувати укомплектування ЗСУ. Це зрозуміло, тому що там усi, починаючи від міністрів і закінчуючи останнім людоловом, зайняті набиванням своїх кишень.
Корупція ось що є смертельною загрозою для української держави.