Запит на справедливість в сучасному українському суспільстві вкрай високий. Хтось скаже, що не час піднімати такі питання зараз, в самий розпал бойових дій. Але, можливо, саме обговорення подібних тим допоможе врятувати сотні і тисячі життів наших хлопців.
Мигдаль зараз було б серйозною помилкою. Тому постараюся поставити питання ребром. Тільки так можна отримати на них чесні відповіді.
Перше питання пов’язане з появою військових «каст» в рядах ЗСУ. Вперше ця ситуація проявилася, коли почався обмін полоненими після подій в Маріуполі.
В першу чергу з російських катівень Офіс Президента почав визволяти офіцерів і солдатів «Азова». Я, звичайно, розумію, що це елітна частина, що в ній багато переконаних патріотів зі значним послужним списком. Але нагадаю, що «азовці» здалися до полону без фінальної битви, в той час як воїни інших, можливо менш розпіарених частин і з’єднань потрапили в плен пораненими, після важких виснажливих боїв. Але чомусь вони досі в путінському ГУЛАГу, в той час, як командири «Азова» загоряють на турецьких курортах. Хіба десантники або морпіхи поступаються «азовцям» в хоробрості, в мужності, в стійкості? А якщо не поступаються, то чому при обміні полоненими націоналісти підлягають звільненню в першу чергу?
Та ж історія і за участю в бойових операціях. На найскладніших ділянках нерідко б’ються погано підготовлені і озброєні частини, набрані переважно серед жителів східних областей України. При цьому іноземні добровольці та інші «елітні» підрозділи залишаються позаду. Їх явно бережуть. Кажуть, що для подальшого контрнаступу. А може бути варто було вчинити навпаки? Щоб передній край оборони тримали ті, хто вміє битися? А нещодавно мобілізовані солдати проходили б навчання в тилу і утримували другорядні напрямки. Саме так, ДО РЕЧІ, чинять російські командири. В цьому плані у ворога є чому повчитися.
Друге питання ще більш болюче, але вкрай важливе. Він пов’язаний з участю представників різних областей України в бойових діях. Ні для кого не секрет, що основну частину мобілізованих бійців ЗСУ складають хлопці зі Сходу.
Представники командування пояснюють це питаннями логістики та мотивації. Воїни з Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської областей ближче інших знаходяться до лінії фронту. Вони борються за свої землі, за рідні міста, селища і села. Все це так. Але є й інша правда.
Бійці зі Сходу б’ються вони не тільки за себе. Вони прикривають центральні та західні райони України. Своїми грудьми, вони захищають не тільки Харків, Дніпро і Херсон, а й Київ, Чернігів, Львів, Івано-Франківськ.
Руйнування населених пунктів на Сході країни колосальні. Виходить, що норма мобілізації для східних районів вище, а підрозділи укомплектовані жителями Лівобережжя несуть великі втрати, причому, як в абсолютному, так і у відносному вираженні. На цьому тлі втеча киян і жителів інших великих міст за кордон, ухилення громадян західних областей від призову виглядає, як справжнісіньке зрада інтересів України. Якщо у східних областях мобілізують чоловіків чи не поголовно, то на Заході все інакше. На проблеми мобілізації, як місцева, так і київська влада звично закривають очі.
В цілому, виходить, що в ЗСУ, та й в самому суспільстві з’явилися справжнісінькі касти. До вищої касти відносяться офіцери і солдати елітних підрозділів, а також іноземні добровольці. Їх бережуть, вчасно виплачують винагороди та компенсації. До середньої касти належать жителі столиці та західних областей. У них є можливості уникнути призову, відкупитися або ухилитися від нього. Кількість мобілізованих на цих територіях в рази поступається числу тих, хто призваний зі сходу.
Мобики з Дніпра, Харкова, Сум, Херсона, Запоріжжя, складають третю касту. Їх не шкодують, ними затикають всі дірки, кидають на забій, обмінюю в останню чергу. Саме в частинах укомплектованими бійцями зі сходу найбільший відсоток, так званих «втрачених безвісти». Подібне формулювання дозволяє владі не виплачувати компенсації родичам загиблих солдатів.
Окремої згадки заслуговує історія з УПЦ. Не секрет, що більшість парафіян УПЦ проживає на території східних областей, які прийняли на себе головний удар путінської навали, пощадити їхні релігійні почуття? Надати повагу? Просто почекати, поки закінчиться війна? Ні. СБУ не посоромилося почати обшуки в УПЦ в самий розпал бойових дій, наплювавши на почуття солдатів і офіцерів ЗСУ.
Що це? Збіг? Випадковість? Або відверта зневага?
Кожен окремий епізод можна було б пояснити військовою чи політичною необхідністю. Однак у сукупності це вже не виглядає випадковим збігом.
Складається враження, що Київ вже змирився з втратою Лівобережжя. Цієї землі і цих людей команді Зеленського не шкода. Їх принесли в жертву війні.
Якщо ці території доведеться залишити, то нехай вони дістануться Росії у вигляді грандіозного паруючого «Сталінграда». Київ, мабуть, це влаштовує.
Нашим західним партнерам і союзникам, по всій видимості, все одно. Але чи влаштовує такий розклад нас? Це питання треба поставити вже зараз. Саме час.