Експерт телекомунікаційного ринку Роман Хіміч розповів про готовність українських мобільних операторів до блекаутів, як довго українці лишатимуться на зв’язку у разі відсутності світла, та дав поради, як підготуватися до зими вже зараз.
Наближається зима, якою, не виключено, що нам знову доведеться зіштовхнутися з блекаутами. Нещодавно Нацкомісія державного регулювання у сфері електронних комунікацій та зв’язку (НКЕК) повідомляла, що готовність мобільних операторів в Україні до нових відключень електроенергії дуже низька. Чому, на вашу думку, вони не готувалися? Та чи є шанси увійти в зимовий сезон більш підготовленими, ніж минулого року?
За великим рахунком, українська держава чекає від мобільних операторів дива. Що вони будуть спроможні довгий період часу – 72 години – працювати за відсутності зовнішнього штатного електропостачання. Треба розуміти, що мережі мобільного зв’язку – це територіально розгалужені, енергомісткі та дуже витратні інженерні споруди.
В Україні на сьогодні налічується 35-37 тисяч так званих технічних майданчиків. Але не треба ототожнювати технічні майданчики і базові станції. Базових станцій набагато більше – десь 100-110 тисяч. На технічних майданчиках часто зареєстровано кілька базових станцій.
В Україні розкидано більше 30 тисяч технічних майданчиків лише мобільного зв’язку. У випадку фіксованих мереж майданчиків ще більше. Кожен з цих майданчиків під’єднаний і потребує електроживлення у досить великих обсягах. Держава очікує, що оператори протягом півроку зроблять так, що кожен з цих майданчиків працюватиме без зовнішнього живлення три доби. Це великий проміжок часу. Для порівняння, в Європі зазвичай базові станції та технічні майданчики розраховані тільки на одну або півгодини роботи без зовнішнього живлення. Навіть не три-чотири години, як це було в Україні традиційно.
Забезпечити автономну роботу на такий довгий проміжок часу можна виключно за допомогою генератора. В даному випадку потрібні доволі потужні генератори. Це велика залізяка до якої ще треба мати кілька сотень літрів пального.
Кожен бажаючий може піти знайти найближчий майданчик і спробувати подивитися на обладнання. Зазвичай, це кілька невеликих контейнерів, які розташовані на даху будинку чи поруч. Це компактні об’єкти, проектування яких взагалі не передбачало наявність генератора і запасів пального. Часто вони розташовані в будинках на технічних поверхах, де держава не подбала про скасування існуючих норм щодо зберігання великих кількостей пального.
Там де знаходяться стаціонарні генератори, які вдалося під’єднати, вони автоматично вмикаються і починають працювати. Треба лише час від часу, щоб хтось під’їжджав і поповнював запаси пального. Але в більшості випадків, де не вдалося знайти місце для генератора, оператори покладаються на так звані мобільні групи, які будуть возити з собою генератор, ставити його і вмикати. Для операторів це найбільш зручний вихід.
Мобільні оператори виходять з того, що все ж таки тотальних блекаутів не буде. Вони розраховують, що блекаути будуть обмежені окремими районами або, можливо, кількома областями за один раз. Тому вони зможуть маневрувати цими мобільними групами, перекидаючи їх за необхідності.
Важливий аспект, про який не воліють згадувати органи влади – це те, що з 2015 року українські оператори стикнулися з епідемію так званих “вирізів”. Це цілеспрямовані зазіхання на мережі електрокомунікацій. Це роблять мародери, які вирізають кабель та здають його як кольоровий метал, щоб на цьому заробити.
Як на мене, під час війни будь-які зазіхання на мережі зв’язку доцільно розглядати як саботаж чи диверсійну діяльність. На піку в 2015-2017 роках мова йшла про десятки тисяч інцидентів щороку. Зараз їх суттєво поменшало, але все одно, попри комендантську годину, ці організовані злочинні угруповання продовжують методично красти та знищувати все, до чого можуть дотягнутися.
Коли оператори через вимкнення світла почали користуватися генераторами на своїх технічних майданчиках, то зіштовхнулися з тим, що їх просто крадуть. На жаль, правоохоронні органи неспроможні захистити операторське обладнання від таких примітивних зазіхань.
Тобто є низка проблем, через які просто взяти і оснастити оці кілька десятків тисяч майданчиків генераторами просто неможливо. Зокрема, є велика кадрова проблема. Операторські компанії – це на сьогоднішні досить компактні підприємства від двох тисяч осіб. Але в них немає у штаті людей, які можуть щодня об’їжджати кілька десятків тисяч об’єктів, поповнюючи їх паливом у випадку блекауту.
Тобто, як на мене, очікування органів влади від операторів дуже завищені. Те, що оператори змогли зробити – це розташувати стаціонарні генератори на кількох тисячах ключових технічних майданчиках. І, за їхніми словами, вони підготували ще десь близько 10-15 тисяч генераторів для мобільної групи.
А якщо ці блекаути продовжуватися навіть не три доби, а, умовно, чотири чи п’ять та охоплюватимуть велику територію України?
Це питання, на яке немає відповіді. Тобто саме по собі завдання забезпечити автономну роботу за умов блекауту є в певному сенсі неконкретним. За найгіршого сценарію, на жаль, ніхто з операторів не зможе зробити дива. Ми можемо сподіватися, що, як і минулої зими, блекаути не будуть продовжуватися надто довго і не будуть охоплювати надто велику територію. Інакше, на жаль, ми залишимося без зв’язку.
За нинішнього рівня готовності операторів, як довго триматиметься мережа у разі блекауту?
Це залежить від масштабів. Якщо це будуть разові історії, то значна частина мережі зможе працювати до трьох діб, але потім все одно вимкнеться. Відверто кажучи, змоделювати поведінку такої великої територіально розподіленої інженерної мережі мобільного зв’язку доволі складно.
Чи є якісь поради абонентам, як віднайти зв’язок, якщо вже виникли проблеми?
У першу чергу, якщо сигнал вашого оператора зник, то можна спробувати скористатися функцією національного мобільного роумінгу і перемкнутися на мережі інших операторів.
Поки ще є час, доцільно витратити небагато грошей, щоб поставити з вікна зовнішню антену, до якої можна під’єднувати свій телефон і ловити сигнал віддалених станцій.
На крайній випадок, я б порадив мати радіоприймач, щоб хоч якось залишатися на зв’язку зі світом. Теж добре мати телефон з традиційно фіксованою мережею, який не потребує зовнішнього живлення. Тому що мережі фіксованого телефонного зв’язку найбільш стійкі. Можна розраховувати, що за найгіршого сценарію вони триматимуться найдовше.
Як взагалі в умовах війни просувається розширення мереж операторів? Чи спостерігаєте ви покращення якості покриття в Україні?
Робити якісь висновки щодо покриття в цілому можна лише на підставі вимірювань. Такі вимірювання є дуже дороговартісною та технічно складною роботою. В мене немає доступу до поточних даних тих інституцій, які займаються такими вимірами. Це вимірюють самі оператори і час від часу вимірює Український державний центр радіочастот.
Можна лише покладатися на офіційну комунікацію операторів та органів влади. Вони стверджують, що на підконтрольних територіях покриття навіть ущільнюється, тому що оператори продовжують виконувати зобов’язання, які вони взяли ще кілька років тому. Тобто ситуація поступово покращується.
Нещодавно Україна підписала меморандум про співпрацю з Міністерством транспорту Латвії, щоб разом працювати над запуском 5G. У вересні міністр цифрової трансформації Михайло Федоров анонсував, що пілотний запуск 5G може відбутися у наступному році. Чим 5G мережа принципово відрізняється від попередніх технологій, і чи існує зараз реальна потреба в 5G під час війни?
Як для споживача, ззовні відмінностей не так вже й багато. Мережі п’ятого покоління спрямовані не на масову аудиторію абонентів, а на так зване індустріальне застосування. Для створення приватних мереж на підприємствах, заводах, виробництвах і таке інше.
У операторів немає, за великим рахунком, вибору. Вони мусять йти за прогресом. Але нинішні технології 4G українських операторів задовольняють, гадаю, на 99 відсотків. В них немає мотивації зараз інвестувати ще й в п’яте покоління, оскільки доведеться розгортати ще одну мережу поруч з існуючими.
В Мінцифри полюбляють піар, гучні заголовки і комунікацію про перемоги. Але, з точки зору учасників ринку, особливого сенсу в цьому немає.
На відміну від багатьох країн, які вирішили видавати ліцензії на технології п’ятого покоління за символічні гроші або взагалі безкоштовно, в нашому випадку лунають ідеї, що це має коштувати мільярди або десятки мільярдів гривень.
Тому операторів не надихає перспектива витратити суттєві гроші на те, що геть не гарантує доходів. Тому, як на мене, державі варто нарешті припинити розглядати операторів як “дійних корів”. Треба дати їм завдання щодо розвитку мереж, але не намагатися вилучити якнайбільше фінансових ресурсів.
Тобто наразі для українських операторів запровадження 5Gбуде збитковим?
З точки зору українських мобільних операторів розвиток 5G-технології має бути поступовим. Як технічна еволюція їхніх мереж та нових можливостей, на які рано чи пізно з’явиться попит. Але оператори не чекають від мереж п’ятого покоління збільшення доходів.
Вони не вірять в те, що поява 5G мотивуватиме абонентів витрачати суттєво більше. В операторів консервативний погляд на це – як на еволюцію, а не революцію. Тим більше, фінансову революцію.
Наскільки, на вашу думку, реалістичними є ці плани?
Українські оператори могли б реалізувати 5G просто зараз, якби від них не вимагали за це дурних грошей. Наразі значна частина розгорнутого обладнання вже містить в собі можливості п’ятого покоління. Але в Україні вимагається окрема ліцензія. Регулювання цих технологій в Україні є неадекватним.
Технічно це можливо просто зараз. А коли органи влади та оператори дійдуть згоди, буде проведений конкурс і буде видано ліцензії – вже залежить від багатьох обставин. В першу чергу, від того, як багато захочуть органи влади.
Вже неодноразово в різних країнах світу оператори просто відмовлялися йти на конкурс на 5G-ліцензії, пояснюючи це тим, що вони коштують забагато, а фінансові результати для операторів неочевидні.
А як взагалі проходить цей процес набуття ліцензії?
В Україні на сьогодні діє застарілий за світовими мірками підхід, коли не оператор обирає самостійно, яку технологію використовувати у вже отриманих від держави частотах, а він мусить окремо отримати дозвіл на те, щоб використовувати четверте, п’яте покоління. І за будь-яких обставин частоти для оператора – це як земля для забудовника. Це базовий природний ресурс, без якого його бізнес неможливий.
Ліцензії на частоти оператор отримує від держави. А саме від Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах електронних комунікацій, радіочастотного спектра та надання послуг поштового зв`язку (НКЕК).
Чи сприятиме впровадження технології 5G зростанню економіки?
Ми чуємо про це з боку органів влади, але я в це не вірю.
Чому попри такі амбітні плани з запуском 5G мереж, в Україні досі існують населені пункти, в яких немає не тільки інтернету, а навіть зв’язку? Коли це вирішиться, і що для цього потрібно зробити?
Це питання економіки. Операторів, звичайно, цікавить не просто як надавати послуги, а як отримувати за це прибуток.
Часто в населеному пункті або проживає надто мало людей, або він знаходиться, наприклад, в гірській місцевості чи в низинах. Тобто, там, де для забезпечення покриття потрібно ставити додаткові базові станції, технічні майданчики – здійснювати інвестиції.
Ідеальна для оператора ситуація: ти поставив десь в полі високу щоглу, на ній антени, і сигнал охоплює багато населених пунктів, де проживають тисячі чи навіть десятки тисяч осіб. Така інвестиція себе швидко окупає, тому що генерує великий грошовий потік.
Якщо ж у нас маленький хутір на кількадесят осіб – це не вигідно. Так, формально, з точки зору людей та держави – це окремий населений пункт. Але якщо він знаходиться в горах, то, щоб ці кілька десятків українців мали зв’язок, кожен з трьох великих операторів має поставити й розгорнути там свій технічний майданчик та базові станції. Кожен такий майданчик – це кілька десятків тисяч доларів. І грошовий потік від цих кількох десятків осіб замалий для того, щоб такі інвестиції були доцільними. Тому оператори їх просто уникають.
Якщо говорити про територіальне охоплення, то на сьогодні вже більше 96 відсотків України охоплено сигналом мобільного зв’язку. Але кожний наступний процент дається операторам складніше і дорожче. Для того, щоб від 96-ти перейти до 97 відсотків, треба ще більше грошей. Тобто, витрати починають зростати по експоненті. Тому, як результат, в більшості країн мова про стовідсоткове покриття не йде. Хіба лише в країнах, які взагалі не мають гірської місцевості і знаходяться на рівнині. На жаль, Україна поки що не може уникнути таких “білих плям” у покритті.