Втеча з війська є наслідок несправедливої примусової мобілізації, коли до війська забирають нездатних відкупитися, а заможні бугаї насолоджуються життям у запіллі. Так само, як сотні тисяч депутатів, чиновників і силовиків, яких мобілізація протягом 11 років війни не торкнулася.
Число СЗЧ та дезертирів у ЗСУ давно перевалило за кілька сотень тисяч. Лише 15 тисяч з них засуджені, але можуть знову потрапити на фронт, коли мобілізують засуджених. Це не ухилянти – люди відслужили два і пів року, багато добровольців, які брали участь у важких боях у період АТО-ООС або стали до лав ЗСУ у перші дні війни.
З 24.02.2022 р. по 01.07.2025 р. в Україні зареєстровано 230 804 випадки дезертирства (ст. 407, 408 КК України).
Тобто ще рік тому четверта частина війська втекла.
З того часу становище тільки стало гірше в рази.
Загалом з початку 2026 року порушено понад ще 165 тисяч таких справ, але випадків утечі з війська навіть значно більше – розбігаються швидше, ніж заводять справи.
Наведені статистичні дані стосуються лише тих випадків, по яких розпочаті кримінальні провадження на підставі матеріалів службових розслідувань, надісланих командирами військових частин до ДБР або спеціалізованих прокуратур у сфері оборони. Реальна картина значно гірша, оскільки до жовтня 2024 р. не всі факти дезертирства вносилися до ЄРДР.
Значна частина піхоти ЗСУ в бігах, у госпіталях або на цвинтарі, фронт тримають оператори БПЛА.
Причина воєнної катастрофи, яка насувається на Україну через відсутність піхоти на лінії боєзіткнення, очевидна: корупція, демонстративне ухилення від мобілізації депутатів, чиновників, силовиків, а також численних пропагандистів, які закликають інших до боротьби, переховуючись у запіллі.
На початку у 2022 році було національне піднесення, війна сприймалася, як захист Батьківщини.
Але далі українці побачили: поки прості люди стікають кровʼю на фронті чи донатять останню копійку, можновладці незаконно збагачуються і наживаються на війні. Тому зараз війна сприймається, як захист корупціонерів з простроченими повноваженнями.
Тепер втеча з війська викликана небажанням людей ризикувати життям за державу, яка перетворилася на корупційну годівницю купки ділків.
Ніхто не бажає віддавати життя і здоровʼя за владу, яка одразу після загибелі захисника забуває за його родину і осиротілих дітей, а про вимушених переселенців навіть не згадує.
СЗЧ – це не зрада і не боягузство, це – спонтанний політичний протест. Він може стати збройним, адже за інформацією правоохоронних органів росте кількість випадків СЗЧ зі зброєю – таких вже тисячі.
Вже у вересні 2026 року прокуратура зареєструвала 21,2 тисячі проваджень щодо СЗЧ та дезертирства – найбільше за місяць із початку повномасштабної війни і побила “рекорд” жовтня 2025 року.
Українська армія сьогодні воює з ворогом тим особовим складом, який у неї є. Тобто, тими, хто не зміг з якихось причин піти в СЗЧ, дезертирувати або стати ухілянтом.
Яка мотивація у цих бійців? Чи здатні вони перемогти агресора і вийти на кордони 1991 року? Очевидно, що ні.
Фактично Верховний Головнокомандувач сьогодні командує армією смертників. І в ОП, і в Генштабі прекрасно знають про таке становище, але продовжують відправляти українців на забій.
Припинення війни для Володимира Олександровича це позбавлення його режиму особистої влади з непередбачуваними наслідками. Тому він і не бажає миру ні в якому вигляді.