Мені 53 роки. І я вже 10 років воюю з невеликими перервами. АТО, потім ООС, і ось тепер відкрита агресія росії.
Багато довелося пережити. Два поранення, три контузії. Діти мої, син і дочка, двоє онуків, дружина ці роки майже не бачили мене. Чотири рази був у відпустці, з них одна відпустка після поранення.
У травні 2024 року під час бойового зіткнення з руськими я втратив мізинець на правій руці. Відтоді всі мої спроби демобілізуватися через поранення закінчуються однаково.
Мені відмовляють.
Мені, головному сержантовi, що має 8 нагород, і з цих 10 років війни 7 років провів на передовій, відмовляють. Комбриг в останній раз знущально сказав, що «vізинець не вказівний палець, стріляти можеш, воюй». І послав подалі. Сам сидить за десять кілометрів від передової з двома коханками. Звичайно, так воювати можна.
Кажуть, що для сім’ї купив будинок в Іспанії і туди всіх відправив. Напевно, це правда.
У мене після контузій постійно болить і паморочиться голова, періодично пропадає слух, а на ці скарги взагалі уваги не звертають. ВВК пишуть «придатний2, і все тут. Чи не переводили навіть з піхоти куди-небудь туди, де легше служити.
Трохи більше трьох місяців тому не загинув. Руський снайпер в мене стріляв, побратими мені кричали, а я нічого-нічого не чув. Дивом залишився живий, куля потрапила в магазин, потім в броник і пішла рикошетом.
Мало того, що нас в роті залишилося трохи менше сорока, так з них таких як я, дідів вісім.
А в другому ешелоні ошиваються найманці, Здоровенні такі поляки, шведи та естонці. Жеруть горілку, здалеку палять по руським, а ті відповідають по нам. Скільки їх не просив так не робити, без толку.
Ще нам і погрожували, якщо буде погано воювати або підемо з позицій, постріляють всіх.
Набридло все це нам далі нікуди. Ніякої ротації і демобілізації не буде. І тому я з двома побратимами пішли з фронту. Нехай горить ця клята війна і усе наше командування, що так до людей ставиться.
Хто ще на фронті, хто повністю сьорбнув там лиха і довго воює, хочу сказати, біжіть, поки не пізно і ви ще живі. Якщо не хочете, щоб і вас убитих кинули в поле як собак.
Нікому ви не потрібні, крім самих себе і своїх сімей. Нехай повоюють ті, хто втік з країни. І ті, хто глибоко в тилу з теплих крісел під задом закликає воювати.
Номер бригади і напрямок, де воював, не називаю, щоб побратимів, які залишилися, не підводити.
Дістався додому, ховаюся, рідні годують, і слава Богу, що все так скінчилося.
Передати не можу, який це щастя після стількох років війни спати на канапi та прокидатися під спів птахів, а не під розриви.
Олесь