Українські металурги б’ють на сполох. До всіх нинішніх їхніх проблем (війна, обстріли, дорога логістика, кадровий голод) додалася міна уповільненої дії від Євросоюзу. Йдеться про європейський механізм прикордонного вуглецевого регулювання (Carbon Border Adjustment Mechanism) – фактично екологічний податок на ввезення товарів в ЄС, який працює в перехідному режимі з 2023 року, а з 1 січня 2026 року почав повноцінно застосовуватися. Він фактично робить продукцію українських металургійних підприємств з їх застарілими технологіями виробництва неконкурентоспроможною та фактично виштовхує її з європейського ринку.
І навіть найсучасніші українські заводи ризикують потрапити під цей молот через бюрократичну пастку: ЄС не визнає наші екологічні звіти під час війни, нараховуючи платежі за максимально високими значеннями викидів. А європейські інспектори, які б могли провести повноцінну верифікацію, просто бояться наразі приїжджати до України.
Наші виробники зі свого боку вимагають від ЄС перехідного періоду на період воєнного стану плюс ще декілька років, аби модернізувати виробництво згідно з вимогами декарбонізації.
Складнощі в одній з небагатьох галузей, яка приносить живу валюту в занепалу українську економіку, можуть спричинити цілий ланцюжок проблем – падіння сплачених податків та ВВП, тиск на курс гривні, зниження вантажообігу «Укрзалізниці», падіння обсягів передачі електроенергії для «Укренерго»…
Мета механізму CBAM – запобігання забрудненню навколишнього середовища вуглецем. При цьому платить цей збір не виробник за ввезення товарів з вуглецевим слідом (сталь, чавун, алюміній тощо), а імпортери з ЄС. Вони купують CBAM-сертифікати, вартість яких залежить від того, скільки CO₂ було викинуто при виробництві ввезеного товару. Металургія – не єдина «жертва» CBAM: під його дію потрапляють виробники цементу, добрив, електроенергії.
У Європі вже давно діє правило: за викиди в атмосферу підприємства мають платити. Але для європейських виробників були передбачені деякі послаблення: аби заводи просто не переїхали в інші країни, де не діють такі жорсткі правила, частину дозволів на викиди їм видавали безкоштовно.
Тепер правила гри змінюються. Безкоштовні квоти для європейців скасовуються, але поступово – до 2034 року, а от українські виробники в рамках CBAM повинні платити за кожну тонну діоксиду вуглецю живі кошти (близько 60–90 євро). Нові правила ніби мають стимулювати українських виробників переходити на більш сучасні екологічні технології. Але диявол криється в деталях, які вже поставили вітчизняну металургію на грань виживання.
Військові дії та постійні обстріли, особливо на сході, де розташована більшість металургійних підприємств, і без того значно ускладнили роботу. Євросоюз вимагає інвестицій у «зелені» технології, що є цілком логічним, коли йдеться про мирні країни. Проте в Україні, де підприємства працюють в умовах постійних повітряних тривог та змушені витрачатися на ремонти після пошкоджень, ресурсу на впровадження нових технологій – обмаль.
Згідно з розрахунками експертів, на декарбонізацію наявних потужностей гірничо-металургійного комплексу потрібно додатково 12 млрд євро. На питання, де в цих умовах, без доступу до дешевих кредитів, знайти таку «фінансову подушку», у металургів наразі відповіді нема.
«Інші країни Східної Європи, зокрема Польща, отримали колосальні інвестиції під час своєї інтеграції, – зауважує директор GMK Center, голова Комітету промислової екології EBA Станіслав Зінченко. – Україні пропонують ті самі регуляторні вимоги, але без фінансового супроводу. Російська агресія знищила інвестиційне вікно. До війни кожен великий металургійний комбінат мав дорожню карту декарбонізації. Сьогодні ці проєкти заморожені, і не лише через війну, а й через зростання цін на енергоносії, що зробило ці плани фінансово нежиттєздатними».
Відмова від вугілля передбачає перехід на електричні печі. Але в умовах нинішніх цін на електроенергію в Україні, за якими її купує промисловість, – самовбивчий варіант. Якщо у тій же Франції промисловість купує електрику за близько 50 євро за МВт/год, то в Україні ціни злітали до кількох сотень євро. А «зелена» металургія неможлива без дешевої електрики.
Теоретично українські металурги могли б швидко знизити свої виплати за CBAM, перейшовши на переплавку металобрухту замість використання залізної руди та вугілля. Це найпростіший шлях до «зеленої» сталі. Але брухт в Україні – в дефіциті: по-перше, через війну логістика його збору порушена, по-друге, навіть та сировина, що є… вивозиться за кордон. Тобто відправляється фактично на субсидування наших конкурентів на ринку.
Запроваджуючи нинішній коефіцієнт CBAM, Єврокомісія підрахувала, що втрати України через цей податок складуть лише 0,01% ВВП до 2030 року. В українських експертів – зовсім інші прогнози: за оцінками GMK Center, втрати складуть щонайменше 2,1% ВВП, а за негативного сценарію перевалять за 4%. Причини такого оптимістичного розрахунку Єврокомісії криються в ігноруванні внутрішніх ризиків України (окрім війни, це, наприклад, каскадний ефект проблем металургії на інші галузі, соціальні наслідки тощо) та використанні завищених дефолтних (стандартних) значень викидів.
Така загрозлива ситуація склалася через те, що українським металургам фактично нема куди більше продавати свої товари, ніж як в Європу. І швидко переорієнтуватися на інші ринки майже неможливо. До повномасштабної війни Україна була глобальним гравцем на ринку металу: її продукція успішно продавалася по всьому світу. Але 2022 рік змінив все. Через обстріли та супутні ризики в Чорному морі перевезення великими океанськими суднами через глибоководні порти Одеси, Миколаєва, Чорноморська стали економічно недоцільними або майже неможливими.
Хоча раніше саме цими шляхами йшло близько 80% українського металургійного експорту. Везти продукцію до Азії чи Африки через західний український кордон – занадто дороге задоволення, тож логічно, що експортери переорієнтувалися на поставки в Європу. В 2025 році частка експорту сталі та готової металопродукції на цей напрямок сягала близько 80% (а для окремих видів продукції – ще більше).
Внутрішній ринок через спад промисловості та будівництва не зміг компенсувати втрату низки зовнішніх. Ба більше: Туреччина, яка раніше була великим експортним ринком для української заготовки, через більш сучасні технології та дешеву російську сировину стала агресивним конкурентом для наших виробників не тільки на зовнішніх, а й, власне, на українському ринку. І турки якраз можуть скористатися CBAM, аби витіснити українську продукцію з Європи.