Директор Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук Євген Головаха розповів про наслідки війни для нас і як з ними впоратися.
Втраченого покоління не буде
– Євгене Івановичу, там, де немає бойових дій, люди повертаються до звичайного життя. Війна нас уже “відпускає”?
– Людина не може постійно жити у стані напруги. Тому вона користується будь-якою можливістю повернутися до звичного життя. Навіть на фронті. Не випадково в окопах є якісь тваринки, хлопці спілкуються телефоном з близькими. Але війна нас не відпускає. КМІС оприлюднив результати опитування стосовно труднощів, які виникли з початку повномасштабної війни. Зниження доходів зазнали 70%; погіршення психічного здоров’я – 64%; погіршення фізичного здоров’я – 48%; розлука з родиною спіткала 42%; втрата роботи – 31%; втрата друзів або членів сім’ї – 28%. Ось наскільки глибоко війна увійшла в наше життя. Але не раджу засуджувати тих, хто використовує будь-яку нагоду, щоб відволіктися від воєнного жаху. Адже завдяки цьому ми живемо не тільки на кошти благодійників, а в нас жевріє економіка. Так ми підтримуємо себе і наше суспільство.
– Навіть ті, хто не був на фронті чи в окупації, назавжди – люди, які пережили війну. Як з цим жити?
– Це так званий посттравматичний синдром. Він розвиватиметься не тільки у тих, хто був на фронті чи зазнав втрат. Ми всі є жертвами війни. А можливість чинити спротив цьому шаленому тиску зовнішніх обставин залежить від стану психіки, сили особистості і взагалі від настрою – піднесеного чи песимістичного. Ми вимірювали стан психологічного напруження, тривожності і так званого дистресу. Виявилося, що у найкращому стані – чоловіки на фронті. Жінки важче все переживають. Це пов’язано з їхньою більшою сензитивністю (мірою чутливості до дійсності – ред.). Але вони будуть мати менше фатальних наслідків, ніж чоловіки. Утім, і ті й інші потребуватимуть допомоги після війни. Тому потрібно створювати потужну психолого-психіатричну службу. Така можливість є – за роки незалежності ми підготували достатньо психологів.
– Медики стверджують, що через війну ми почали швидше старіти – “вікові” хвороби з’являються на 10-15 років раніше, ніж зазвичай. Чи відбуваються подібні психологічні зміни?
– Не думаю. У тих, хто переживає постійно стрес, дійсно погіршується стан фізичного здоров’я. А психологія залежить не тільки від того, як ми психофізіологічно реагуємо на ситуацію. У нас до війни було опитування, в якому ми пропонували назвати перші три емоції, які на даний момент найбільш характерні. Домінував сум. Люди сумували, вважаючи, що держава у них недолуга, живуть погано і все у нас не так як хотілось би. Правда, на другому місці була надія. Отже, третина людей переживала сум, а надію – тільки чверть. А проведене нещодавно опитування показує, що майже три чверті переживають надію, а десь чверть – сум. Все змінилося принципово. Наш співробітник Сергій Дембіцький адаптував відомий західний тест на дистрес. Опитували одних і тих же людей у різний час. В листопаді 2021 року напругу і тривожність відчували 26%, а зараз – 43%; знервованість, коли перебуваєш наодинці – з 10% зросла до 34%, нічні жахи раніше були у 4%, зараз – у 34%. Та все одно домінує надія. То ж погіршення психологічного стану не є підставою для того, щоб людина старіла і ставала песимістом.
– Ті, хто пройшов пекло бойових дій, повертатиметься до мирного життя, як герої роману Ремарка “Три товариші”. Що мають зробити держава і суспільство, щоб ці люди не відчували себе “втраченим поколінням”?
– У нас не буде втраченого покоління, бо ми переможемо. А у героїв Ремарка була програна війна. У нас же три чверті людей вірять у перемогу. У переможців не може бути такого синдрому. Хоча навіть переможцям потрібно буде допомогти знайти своє місце у суспільстві, щоб вони озброїлися новими навичками. Якщо держава і суспільство підтримають і допоможуть адаптуватися, то випадки трагедій будуть лише поодинокими, а не системними.
– Як жити далі тим, хто втратив рідних на фронті чи через ракетні обстріли?
– Важко уявити, що ці люди переживають. Якими б ми не були емпатичними, ми їх не зможемо зрозуміти. Таке буває і в мирному житті – хвороби, ДТП і таке інше. Цей досвід людина має пережити сама. Ми можемо тільки створити їй сприятливі психологічні умови і підтримати.
– Як допомогти дітям “стерти” найгірші враження від війни?
– З дітьми легше, ніж з дорослими. Дитячі психологи з цим впораються. У дітей гнучкіша і дуже адаптивна психіка. У дорослих психіка вже не така гнучка, вона важче адаптується до втрат.
Скільки українців не повернуться додому
– Ми менше стали сваритися між собою у соцмережах і в житті. Війна посприяла єдності?
– Так, ми подолали регіональні розколи. Це один з позитивних наслідків війни. У нас менше стало непорозумінь. Ми також подолали деякі конфлікти, пов’язані з гендерними ролями. Опитування показують, що чоловіки більше стали цінувати жінок. Сподіваюся, що ми подолаємо багато розколів на тлі консолідованості через те, що нам треба боротися за наше життя і за незалежність. КМІС провів дослідження стосовно того, як приживаються у нас російські наративи про те, що Україна – не держава, а якісь шматки території. Не випадково румунський екс-міністр закордонних справ нещодавно сказав, що Україну слід поділити між чотирма країнами. Росія не тільки сама поширює фейки, а ще й купує тих, хто підхоплює її гасла. То ж дослідження показало, що такі наративи не діють на переважну більшість українців. Нас лякають, що згодом буде багато проблем між тими, хто воював і хто ні, хто втратив рідних і хто ні. Так, вони можуть бути, але це будуть конфлікти дітей у пісочниці порівняно з тим, що ми переживаємо і що нам ще доведеться пережити через агресивного сусіда.
– Війна змінила наше ставлення до влади?
– Принципово. Взагалі до влади українці ставилися дуже погано. Ми неодноразово проводили разом з країнами ЄС і кількома країнами-претендентами в ЄС соціальні дослідження. Українці за оцінками своїх визначальних політичних інститутів були на останніх місцях. Ми іноді в цьому конкурували з болгарами. А зараз ми напевно були б на перших місцях і конкурували б уже з лідерами – зі скандинавськими країнами.
– Чи багато тих, хто виїхав за кордон у лютому-березні, додому можуть не повернутися?
– Можна точно сказати, що 50-60% повернуться, бо саме така кількість українців взагалі не уявляє свого життя без України. З іншими буде таке: з кожним днем поступово збільшуватиметься кількість тих, хто адаптується до життя за кордоном і не повернеться. Все залежить від того, скільки ще триватиме війна. Зараз трохи більше 10% тих, хто вирішив додому не повертатися. А ще коли після війни чоловіків почнуть випускати за кордон, вони можуть приєднуватися до своїх родин, які там перебувають, або забирати їх назад в Україну. Поки невідомо, що переважатиме.
– Які козирі, крім ленд-лізу, ми маємо для перемоги?
– Мотивація – захист рідної землі, яка у війні має велике значення. На відміну від наших ворогів, які не знають, навіщо їх сюди пригнали. І якщо у нас буде достатньо зброї, то мотивація зіграє вирішальну роль. Крім того, наша армія пройшла певну підготовку до сучасної війни.
– Наскільки щирі “хороші росіяни”, чи можна їм вірити?
– Наше завдання – не просто перемогти Росію, а довести її до того стану, коли вона вже не здатна буде воювати. А це відбудеться, коли там при владі будуть притомні люди, які розуміють, як слід поводитися у сучасному світі і усвідомлюють, що вже не середньовіччя. Ми маємо вишукувати саме таких людей і підтримувати їх. А те, які вони за своїми людськими якостями, хороші чи погані – не так важливо.
– Нашій країні виділяється чимало міжнародної допомоги. Чи не “з’їсть” її корупція?
– Доля України вирішуватиметься після того, коли стане зрозуміло: що вона спочатку почне відновлюватися – інфраструктура чи корупційні схеми. Звичайно, Захід буде це відстежувати, оскільки до нас іде звідти суттєва допомога. Сподіваюся, що війна навчить навіть найважчий прошарок нашого суспільства – корумпованих чиновників. І ми переможемо – не тільки у війні.