Бурхливі події навколо «зернової угоди» , здається, підійшли до свого логічного завершення. Кремлівський Мордор знову засаджений за стіл переговорів під пильним наглядом санітарів світової спільноти. Саме час видихнути і спокійно відповісти на запитання, котрi висіли в повітрі протягом усіх останніх місяців.
Перше питання найпростіше і конкретне – чи може Україна дозволити собі продовжувати такий масштабний експорт зернових?
Згідно з офіційними заявами, наша країна планує експортувати в поточному році 20-25 мільйонів тонн зернових, що становить приблизно половину рекордного торішнього врожаю. При цьому не секрет, що посівна 2022 року провалена.
Майже третина посівних площ для країни втрачені, спостерігається дефіцит ПММ і добрив, значна частина сільськогосподарських працівників мобілізована до армії, нарешті, бойові дії призводять до загибелі посівів і врожаю.
Чиновники Мінсільгоспу відкрито говорять про те, що за підсумками року урожай зерна скоротиться вдвічі. І це ще найскромніші оцінки. Чи варто дивуватися тому, що в цих умовах ціни на хліб стрімко пішли вгору.
Тільки за один місяць вартість пшеничного хліба в гіпермаркетах зросла на 13,5 %, житнього – на 6,5 %, лаваш подорожчав на 9 %. На думку німецьких експертів, до кінця року вартість пшеничного хліба зросте мінімум втричі.
Вже зараз міжнародні структури б’ють у всі дзвони! За даними Дитячого фонду ООН в Україні вже голодують 8,7 млн.осіб. Близько 23% дітей у віці до п’яти років недоїдають, а 8,2% хронічно голодують.
Світова експертна спільнота прямо включає Україну в число країн, яким загрожує голод. Так чи можемо ми в подібних умовах дозволити собі такий масштабний експорт зернових?
Друге питання не менш важливе. Як в українських, так і в світових ЗМІ наголошується, що основним одержувачем поставок з України є найбідніші країни світу. Україна тобто рятує їх від голоду.
Однак офіційна статистика показує щось прямо протилежне. Велика частина поставок українського зерна припадає не на бідні і на країни, країни, що розвиваються, а на Італію, Францію, Німеччину, Південну Корею та іншi.
Пікантність ситуації додає той факт, що західні ЗМІ не приховують, що саме країни ЄС є основними одержувачами продукції українського сільського господарства. Так, наприклад, «El Раіѕ» з Іспанії повідомляє, що понад 200 тисяч тоннзернових замість Африки доставлені до Іспанії. Це майже в десять разів більше, ніж отримала через порт в Джибуті нужденна Ефіопія.
Судно «NaviStar» з 33 тисячами тонн фуражної кукурудзи замість Азії розвантажилося в Ірландії. Судно «Rojenс» з 13 тисячами тонн кукурудзи прийшло в італійську Равенну. Судно «Ocean Lion» привезло 64 720 тонн фуражної кукурудзи в південнокорейський Інчхон.
Список подібних прикладів можна продовжувати ще дуже довго. Але якщо українське зерно йде переважно в Європу і багаті країни Азії, то тоді навіщо всі ці розмови про допомогу найбіднішим країнам світу?
Щоб рухатися далі в рамках «зернової угоди» ми повинні відповісти, як мінімум на два простих питання: чи не залишиться Україна голодною майбутньою зимою і, куди в реальності йдуть запаси українських зернових?