Про те, що на фронті війни з рососійським агресором справи давно йдуть не зовсім добре, було ясно давно. Точніше, частіше вони йдуть зовсім погано.
Чому це відбувається, спробуємо розібратися.
Військові фахівці почали говорити про несприятливе становище в ЗСУ ще відразу після початку контрнаступу в минулому році. Кращі українські бригади були кинуті на три лінії рузських укріплень, де вони майже повністю полягли.
Чи треба говорити, що на самому початку цієї авантюри, були люди, які різко заперечували проти неї. Це генерал Кривонос, екс-депутат ВР Мосійчук і багато інших.
Наступати без рішучої переваги в артилерії і авіації це безумство, говорили вони. Але їх ніхто не став слухати, а офіс Президента гнав і гнав війська вперед. Підсумок добре відомий.
Періодично українська армія потрапляє в рососійські пастки, як в Авдіївці, Бахумуті, Работіно та інших місцях, а тепер і у Вовчанську.
Там наших хлопців знищували і знищують дуже швидкими темпами. Але командування ЗСУ продовжує гнати їх на забій. Це зрозуміло призводить до некомплекту особового складу в частинах на передовій. Підготовлених резервів немає, і тому так широко розвернулися «карателі», не побоїмося цього слова, з територіальних центрів комплектування, що хапають на вулицях та в будинках і здорових, і хворих, а навіть інвалідів з олігофренами.
Їх майже без якоїсь підготовки відправляють на фронт, де вони і гинуть. Інформація про це доходить в тил, і тому люди всіма силами прагнуть не потрапляти в ЗСУ. Ховаються по домівках, в підвалах і льохах. Деякі з настанням літа пішли в ліси й там викопали землянки. А дружини та діти носять їм їжу.
На кордонах прикордонники стріляють у ухилянтів, використовують безпілотники для їх упіймання. І навіть ставлять протипіхотнi міни, як це зроблено на берегах Тиси і в інших місцях.
І тут ми переходимо до найголовнішого.
Згідно з правилами НАТО, офіцери в ЗСУ не перебувають на передовій, а керують здалеку. Зв’язку і управління часто немає зовсім, тому що рузські все глушать РЕБ. Командири просто не володіють обстановкою. Тому всі команди майже завжди звучать так: «уперед» або «триматися».
Мало того, на найважливіших ділянках фронту у другому ешелоні стоять іноземці, які самі з росіянами безпосередньо стикатися уникають. Однак вони женуть наших хлопців вперед. Або змушують тих без усього толку гинути в укріпах під російськими бомбами і снарядами. Буває і так, що українцям стріляють у спину.
І навіть зміцнення при наявності коштів не побудували. Гроші, як у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській областях майже все розікрали. А замість бетонних дотів ЗСУ, коли це стало треба, зайшли в обвалені окопи глибиною всього в метр. А місцеві чиновники дуже добре збагатилися.
Усі військові операції, від батальйону і вище, розробляють інструктора і військові радники НАТО. Українців ніхто не слухає. А якщо хто починає протестувати, від нього позбавляються, як від генерала Залужного.
Тому питання втрат нікому в верхах не цікаво. Ні в офісі Президента, ні, тим більше у НАТО.
Поки хлопці героїчно вмирають на передовій, за що їм велика вічна Слава, натовські військові сидять за тисячі кілометрів і дистанційно б’ють Химарсами, Скальпами і Атакамсами по рузських тилах.
Фактично завдання українців – тримати фронт і гинути там, поки в цей час натовці виконують свої завдання.
Більше того, до виконання завдань НАТО підключено наше мирне населення. Окупант у відповідь на удари по Кримському мосту, своїх аеродромах і ППО б’є по енергосистемі, залишаючи людей без світла і тепла.
Та НАТО найменше цікавить, як жінки, діти і люди похилого віку будуть виживати цієї зими.
Все це в історії вже було. Європейці завжди широко використовували свої тубільні війська, які відправляли вмирати в першу чергу. В Індії місцеві племена під командуванням британців так воювали з іншими племенами під командуванням французів. Також відбувалося в Північній Америці.
Скільки індусов та індіанців тоді загинуло, досі сперечаються історики. Мовляв, йдеться про багато десятків мільйонів.
При такому колоніальному підході до ЗСУ скоро і справді там буде нікому воювати.