Віце-прем’єр-міністр – міністр національної оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш виступив із відеозверненням до українського народу. Він закликав президента України Володимира Зеленського переглянути рішення про присвоєння одному з підрозділів ССО почесного найменування “Героїв УПА”.
Міністр нагадав, що у 1943-1945 роках жертвами дій УПА нібито стали стали “десятки тисяч беззахисних цивільних поляків, винищувалися цілі села та родини”.
“Цей біль не можна скасувати. Геноцид залишається геноцидом. Пам’ять про жертв не може бути предметом політичного компромісу. Я закликаю владу України переглянути це рішення”.
У Польщі розгорнута масова антиукраїнська компанія, явно керована вищим польським керівництвом. Вона розпочалася відразу після перепоховання одного з лідерів ОУН-УПА Андрія Мельника в Києві.
Екс- президент Польщі та лауреат Нобелівської премії миру Лех Валенса на знак протесту демонстративно зняв значок з українським прапором, який постійно носив, та звинуватив Зеленського в “відзначенні бандитів УПА”, що, за його словами, “образило його особисто та всіх убитих поляків”.
Колишній надзвичайний і повноважний посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький через це ж рішення офіційно повернув орден “За заслуги”, яким Зеленський нагородив його у 2022 році.
У президентському палаці Варшави пройде позачергове засідання капітулу ордена “Білого орла”, який скликав президент Польщі Навроцький. На ньому президента Зеленського повинні позбавити цього ордена. Прем’єр Польщі Дональд Туск теж виступив за позбавлення Зеленського найвищої нагороди Польщі.
За всією це польською чехардою її організатори всіляко приховують той факт, що поляки почали готувати геноцид громадян Польщі української та єврейської національності ще в 1920 році відразу після закінчення польсько-більшовицької війни.
Польща напала тоді на радянську росію і анексувала українські землі, ігнорувавши всі пропозиції західних держав і ноту британського міністра закордонних справ лорда Джорджа Керзона від 11 липня 1920 року, згідно з якою польсько-радянський кордон повинен був проходити через Гродно, ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, на схід від Грубешова, через Крилов і далі на захід від Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат. Серед анексованих Польщею територій були в тому числі Галичина та Волинь.
На Волинь прийшла польська армія, яка готувалася до майбутнього включення Волині до складу незалежної Польщі. Була армія Крайова з її експансіоністськими намірами і з цього і почалася вся трагедія. Вона мала гроші, мала на кого спертися, мала колишніх військових. І ця армія почала формувати свою державу на території Волині. І це викликало природний протест українців, які мріяли про свою незалежність.
На цих територіях протягом 19 років проводилася політика нещадної полонізації, на ділі вилилася в політику нещадного державного терору з боку польської влади і колоністів щодо українців.
До початку другої світової війни полякі активно і нещадно, часто найкривавішими методами, полонізували населення своїх східних околиць у Західній Україні .
5 мільйонів українців, які проживали в той період на території Польщі, піддавалися утиску прав, дискримінації у всіх сферах суспільного життя.
На побутовому випадку образи, побиття, знущання, вбивства, зґвалтування українців носили масовий nf цілком буденний характер.
У вересні 1930 року, польська влада розпочала в Галичині пацифікацію – поліцейську репресивну кампанію проти українського населення і, насамперед, проти українського громадсько-політичного активу.
Вона стосувалася виключно українців, була спрямована конкретно проти українців. Причому, обмежувалося територією так званої Східної Малопольщі – у нашому розумінні це Галичина, сучасні території Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. На той час це були воєводства, так само три. Українці цих трьох регіонів були піддані такому жорстокому брутальному поводженню в рамках акції, яку прийнято було називати пацифікація, у перекладі з латинської – умиротворення.
Село оточували, за заздалегідь визначеними списками арештовували українських активістів. Арештовували незаконно, без відповідного рішення суду чи слідства, просто по списках. Людей били кийками, є свідчення про кількасот ударів на одну людину, били жінок і неповнолітніх. Проводили обшуки, знову ж таки незаконні, без дотримання правової процедури. Офіційно вважалося, що шукають зброю, але обшуки полягали в тому, що знищували помешкання українців. Знищували стріхи, вибивали вікна, ламали підлогу, стіни, знищували українські національні символи – книжки і портрети Шевченка.
Будь Польща демократичною державою, то і того руху бандерівського не було б. Тільки ті загострення, які ініціювала польська колонізаційна політика, породили народження ОУН.
Це той факт, який Польща не визнає і ніколи не визнає.
Під час німецької окупації поляки масово пішли в шуцмани. Сьогодні поляки кажуть, що не по своїй волі молоді хлопці йшли в шуцмани, а була вказівка від німців. Тоолько за один квітень 1943 поляки повністю замінили українців. Німців це влаштовувало, так як поляки тут же почали знову проводити свою політику полонізації, але вже при окупантах. І поспішили випустити їх проти українців.
Все це наростало і на кінець 43-го року перетворилося на грабунок та масові вбивства українців. Хто його робив? Німці боялися грабувати і пхали поляків-шуцманів, а ті й раді були старатися. Коли поляки заходили в село – народ розбігався, а ті доганяли і лапали. Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили. А що було причиною? Поляки готувалися в попередні роки до цієї трагедії – гонор і політика полонізації зробили свій внесок у виховання поляків і виховало їх, як шовіністів, як убивць.
Свій внесок у цей геноцид українців вносила польська Армія Крайова, звірства якої носили плановий характер. Учасники каральних акцій письмово доповідали командирам про “роботу”, скільки українців було знищено. Ці документи є в польських закритих архівах.
Тоді навесні 1943 року Крайовий провід Організації українських націоналістів на Волині прийняв рішення про вигнання місцевих поляків.
На той час українці складали близько 80 % населення Волині, поляки – 15 %.
Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польських провідних політичних сил повернути повоєнній Польщі західноукраїнські землі, а також покарати частину місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями, за допомогу радянським партизанам (останні нерідко робили місцеве польське поселення своїми продовольчими базами), та за вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині.
Спочатку акції мали поодинокий характер і були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації. Поступово вони набрали масового характеру і поширилися на всю польську сільську людність.
Обурення і протест українців щодо насильницької полонізації, яка при окупантах прийняла характер масових грабежів і вбивств, забезпечили ОУН масову підтримку українського населення.
Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки прйшли на чужу землю, нашу землю, та вбивали корінних жителів.
Так звана “Волинська різанина”, яку в Польщі не називають інакше як “геноцидом”, насправді була оборонною акцією ОУН, яка захищала українців від карателів-поляків.
Сьогодні антиукраїнська компанія набирає в Польщі обертів. Різко збільшується число нападу місцевого польського населення на українських біженців, що ховається польською владою, а статистика закрита.
Не можна не бачити, що сьогодні ми знову бачимо відродження тієї самої расистської польської політики насильницької полонізації, яка проводилася 100 років тому. Реакція української громадськості сьогодні має бути такою ж, як у славних бійців ОУН на той час.