Відкриттям ринку для турецьких товарів, Україна знищує легку промисловість, тепличне овочівництво, молокопереробну галузь і позбавляє себе перспектив розвитку вітчизняного машинобудування та електротехніки.
Україна і Туреччина підписали угоду про Зону вільної торгівлі. Підписання цього договору – це, по суті, прояв порочної зовнішньої політики, коли ми думаємо, що роздаючи свій економічний суверенітет і шматки свого економічного потенціалу, ми будемо вимінювати його на якусь стратегічну підтримку в секторі безпеки.
Туреччина чітко вловила слабкість України, спочатку фактично обмінявши на Томос газопровід Турецький потік, який їй абсолютно нічого не коштував, але приніс додатковий дохід за транзит газу, у той час як Україна втратила на цьому приблизно 500 мільйонів доларів на рік. В результаті Туреччина зараз перетворюється на південноєвропейський газовий хаб, тоді коли Україна з газового хабу перетворилася на країну-газовий глухий кут.
Точно так само і тут – підписання договору про ЗВТ, швидше за все, було обміняно на участь Туреччини в Кримській платформі минулого року, можливо, на якісь спільні оборонні проекти на зразок Байрактарів.
Однак нічого корисного для нас у цьому немає, і в результаті Україна отримає лише дірку від бублика.
Україна – це сировинна країна, а для сировинної країни потрібно спочатку виконати домашнє завдання по посиленню своєї економічної складності, тобто спочатку створити (а кажучи про Україну – відновити) більш високі рівні додаткової вартості промисловості і тільки потім, за допомогою зон вільної торгівлі, спробувати шукати для цієї промисловості ринки збуту. Тому що в даному випадку від підписання ЗВТ виграють виключно ті країни, у яких більш високий рівень державної підтримки промисловості.
Адже сировинні країни в більшості своїй не укладають договорів про ЗВТ. Наприклад, та ж Саудівська Аравія навряд чи буде шукати, з ким їй укласти договір про ЗВТ для того, щоб торгувати своєю нафтою. Те ж саме і в Україні, яка продає соняшникову олію, кукурудзу, пшоно і так далі, пошуки зон вільної торгівлі не дадуть нічого, крім шкоди, тому цим ми фактично відкриваємо свій ринок для іноземних товарів, не отримуючи нічого натомість. Це підтверджується тим, що найбільший обсяг торгівлі в України з Китаєм, хоча між країнами не підписано договору про ЗВТ.
У випадку з Туреччиною, відкривши ринок для турецьких товарів, Україна тим самим знищує власну легку промисловість (взуття та текстиль), тепличне овочівництво, частково завдає удару по молокопереробній галузі і позбавляє себе навіть перспектив розвитку вітчизняного машинобудування, електротехніки, тому що ці ніші будуть забиті дешевими турецькими товарами.
Тим більше, що зараз точка входу у ЗВТ з Туреччиною обрана вкрай невдало. Тому що у Туреччині, з одного боку – колосальне економічне зростання, а з іншого (як це не парадоксально) – девальвація турецької ліри. Відповідно, усі товари на внутрішньому ринку Туреччини настільки дешево коштують, що ніхто крім місцевих виробників (і тим більше – українських) тут не може конкурувати. У той же час, внутрішні ціни привабливі для турецьких експортерів, тому що гривня девальвувала значно менше, ніж турецька ліра.
Тобто турки фактично змінюють повітря на реальні економічні преференції, тоді як Україна, навпаки, їх втрачає. Тому що Україна все ще помилково продовжує думати, що натомість отримає зміцнення стратегічної безпеки. Але чим слабкіше країна економічно, тим слабкіше вона стає і стратегічно.