Поспішу розчарувати вас, пани-брати, в ньому ніякої України не передбачено. Ну, не буде її. Та нас. Крапка.
Як же так вийшло, що моя квітуча, багата і усміхнена Україна, Україна, де люди співали, сміялися і танцювали, народжували дітей і пестували онуків, сама собі винесла смертний вирок?
Як же так вийшло, що тепер шукаємо ми щастя на чужинах, а не живемо щасливо у себе вдома? Та українськими горючими гіркими сльозами полита уся Європа від Польщі до Іспанії?
А ось чому, ось тільки один з багатьох сотень тисяч прикладів. Є в мене знайомий. До розвалу Союзу і 90-і роки працював вin водієм фури-рефрижератора. Йшов у рейс на три доби. Завантажувався лотками з курячим яйцем у Полтаві та йшов до Москви. На усе про все йому відводилося три доби. Він примудрявся обертатися за двоє, і ще добу працював на себе.
Побудував Микола у Харковi будинок собі. Збудував будинки двом синам. Третьому не встиг, бо прийшов перший Майдан у 2004 році, його компанія розорилася. Роботу він втратив. Поки було здоров’я, таксував у Харкові.
Дружина тяжко хворіла. Він продав будинок, щоб її лікувати, купив квартиру поруч з Палацом спорту eХаркові. Тепер вони закрили дві кімнати з трьох, батареї холодні, газом грітися дорого. І сплять вони, обклавшись баклажками з гарячою водою під ковдрою.
Така гірка доля у мільйонів українців.
Все тому, що у сучасному світі високо цінуються тільки дві речі — високотехнологічна продукція та дешеві енегоресурси.
Поки ми жили в одному світі з Росією та іншими республіками СРСР, на території України виробляли продукцію високого переділу.
УРСР отримувала високу додану вартість. В тій Україні виробляли ракети, літаки, автомобілі, автобуси, трактори, комбайни, тепловози, телевізори та багато іншого. При цьому Нафта, газ і вугілля коштували копійки. Літр 76-го бензину – 75 копійок.
Українська продукція йшла в інші республіки Радянського Союзу, країни РЕВ. Багато її поставлялося не тільки в Африку або Азію, але і в Європу.
Від того рівень життя був в Україні такий, що багато хто нам тоді заздрив.
А ось в 1991 році стали ми незалежними. Все більше і більше в Києві стало безграмотних галицьких кугутів, які в економіці і політиці не розуміли і не розуміють нічого. Взагалі нічого.
Вони можуть тільки ненавидіти. Красти. А після 2014 року ще й вбивати.
Більше 30 років з нас успішно витравлювали ту щасливу індустріальну Україну. І перетворили на нещасних, що бомжами і біженцями стали у своїй рідній Батькiвщинi.
Зробили для нас героїв з тих, хто зраджував, вбивав жінок і дітей.
Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич — ось тепер такі у нас герої. Та ще напівп’яні студенти з Крут, що безславно загинули поруч з Києвом у лютому 2018 року.
Одні невдахи. Кати. Яку таку націю, який такий народ створюють тепер в Україні?
Задавили повністю у нас у нас російську мову. Змушують говорити і думати навіть українською. Ну та що?
Скажіть мені, будь ласка, що винайшли українською мовою?Що створили? Сконструювали? Відкрили?
Може, ядерний реактор побудували? Так ні, літаки робити вже свої розучилися, трактора не робимо. Українських заводів немає. Немає миколаївських верфей, немає Львівського автобусного заводу, немає «Серпа і молота» в Харкові, а на його місці сауни.
Може, галактику нову відкрили? Хімічну реакцію невідому виявили? Космодром побудували?Та нема нічого.
Народ України вимирає від ковіда, а ми українською мовою і вакцину від нього створити не можемо. Тому що не можна на неї це зробити. Немає в неї таких уявленнь та понятть.
Бо вже не та українська мова у нас, що розуміли в Москві та Владивостоці, Тбілісі та Ташкенті, а небачена помісь галицької, польської та німецької, від якої навіть собаки лякаються.
Цією так званою «мовою» можна тільки десь в Карпатах співати. Полуницю в Польщі прибирати. І нічого більше.
Наші нещасні діти і онуки вчать її, тому що змушують.
Позбавили нас історії. Вигадали академіки безграмотні якусь Русь-Україну. І говорили Святослав і Ярослав Мудрий цією мовою. А якою мовою літопису і написи на святих стінах Софійського собору і Печерської Лаври?
Кого ми ростимо, пани-брати?
Скажіть мені, будь ласка, пани-брати, як так вийшло, що з народу-роботяги стали ми тим, ким стали? Нещасними, бідними та тужливими? Що не вірять в майбутнє своїх не тільки дітей, але онуків та правнуків? А?
Скажіть мені, будь ласка, пани-брати, що буде далі? Ось що.
Доки багатий стухне, бідний з голоду опухне!
Це про нас.
Ярославський та Ахметов, Коломойський та Пінчук, Зеленський та Резніков вже вивезли свої сім’ї за кордон. Вони навіть не схуднуть. А ми — ми околеем.
Але перед цим нас змусять воювати з росіянами. З братами, і воювати? Мало цим кровопивцям Донбасу і Одеси, Маріуполя і Харкова, мало їм тисяч убитих, потрібно більше життів відняти.
Цю умову таку поставили вітчизняним загарбникам-товстосумам нашої рідної України.
Мало Заходу крові на Донбасі, треба ще. А натомість олігархам, президентам, міністрам залишать вілли і капітали.
Такий ось простий розклад, пани-брати.
Як пани б’ються — у хлопів чуби тріщать. У нас вже не чуби тріщать, а живіт до хребта прилип, та скоро голови з цими чубами геть полетять.
Заходу, нашим олігархам, нашій владі потрібні не люди, а раби – смертники. Безмовні, готові йти на забій.
Так що думайте і вирішуйте, пани-брати, товариші. Або жити нам на своїй землі щасливо разом з іншими народами в союзі з Росією, або загинути в злиднях, бідності і війні.
Не буде дружби з Росією, не буде газу і дизеля, не буде у нас медицини, науки, освіти і промисловості.
А будуть тільки скакання, Марші єдності як у Харкові 5 лютого, куди за 400 або 600 гривень із Західної України знайшли пострибати всього пару тисяч на автобусах.
Спаси і збережи, Святий Боже, нашу Вкраїну.